Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й визивно запитав:

- Ви тут давно?

- Перший день.

- Он як.

Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести розмову на інше, він обвів поглядом присутніх - мовляв, ось вам тема, продовжуйте.

- Мабуть, на все літо? - з невинним виглядом запитала місіс Маккіско.- Пробувши тут усе літо, ви, напевно, побачите, чим закінчиться вистава.

- На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? - вибухнув її чоловік.- Переміни пластинку, прошу тебе.

Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:

- Він знервований.

- Зовсім не знервований,- заперечив містер Маккіско.- Якраз тепер я спокійний.

Він аж палахкотів - обличчя почервоніло, перекривилося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на ноги, озирнувся і явно здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

- З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати.- Він запитливо дивився на Розмері.

- Видихати треба під водою,- пояснила вона.- Чотири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й набирайте повітря.

- Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по плечу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

- Я злякався - вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицюватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору темного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину він стрибнув у воду, й сила інерції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інерція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

- Він добрий плавець,- сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

- Зате поганий музикант.- Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся нарешті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хотів загладити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав.- Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, зате музикант ніякий.

- Атож,- процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам - і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

- Кого я поважаю, то це Антейля,- визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері.- Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про «Улісса».

- Якби ж то мені сюди сигарету,- спроквола сказав містер Маккіско.- Я б зараз що хоч за сигарету віддав.

- Джойс вражає передусім своєю сміливістю - правда ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

- Це його дружина? - спитала Розмері.

- Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі.- Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері.- Ви вже бували за кордоном?

- Так, я навчалася в Парижі.

- Тоді ви, напевно, знаєте - Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? - Вона стенула лівим плечем, показавши на берег.- Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!

- Ще б пак.

- Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.

- Справді? - озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить - чи спромоглася мати заснути в таку спеку.

- Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліссі»,- провадила далі місіс Маккіско.- Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.

- На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш,- обурився Маккіско.- Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів - Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це - прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.

Полуденне сонце панувало на небі й на морі - навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, вітрильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф темнішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмерло на всьому узбережжі, і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи - чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя розпеченого неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила,