Леонід Григорович Кононович - Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович

дорогу за п'ять кілометрів попереду, щоб зустріти дозор. Після цього всі п'ять диверсійних груп об'єдналися й рівно о четвертій нульнуль напали на транспорт. Сили виявилися майже рівними, але ми прибули раніш і встигли зайняти всі вигідні позиції. Ну, і ще ж ці машини із гарматами й великокаліберними кулеметами… — Я помовчав. — А потім прибули чечени, так що все воно обернулося на нашу користь, як не крути!..

— Добра користь! — буркнув Мурат. — Такі збитки, що й подумати страшно!..

— Нуу… — невизначено протягнув я, випускаючи хмару диму.

Ми знову позамовкали.

– І чому ж ти вважаєш, ніби витік інформації йде з «Тартару»?

— О, — похопивсь я, — це ж частина моєї розповіді! В тому районі працювала служба контррозвідки Чечні, котра вже мала інформацію про діяльність резидента ФСК. Одного з офіцерів заставили в домовлену годину вийти на зв'язок з резидентом, після чого підпільну радіостанцію запеленгували. На допиті резидент заявив, що інформацію про транспорт ФСК отримала від Служби зовнішньої розвідки, а та неначебто здобула її зі своїх джерел в Україні.

— Що ти кажеш! — вигукнув Мурат.

Я безпорадно розвів руками.

– Інформація пішла з «Тартару», — помовчавши, сказав я. — Немає сумнівів: витік відбувається десь у нас.

Мурат замислено подивився у вікно.

— На жаль, все це правда, — нарешті сказав він. — Інформація — з наших джерел. Відділ безпеки провадить розслідування з цього приводу, але співставивши твоє повідомлення з нашими даними, сміливо можна сказати, що канал витоку відомий.

— Ну? — глянув я на нього.

— Про наш зв'язок з Джохаром знають одиниці. Ти, я, шеф відділу безпеки і ще двоє — поза підозрою. Зостаються ще люди з інформаційноаналітичного центру. МурМура виключаємо відразу, отже, зостається…

— … Хрест! — вигукнув я. — Але це неможливо!..

— Він знав усі паролі секретного банку даних. Що ж тут неможливого? Він був талановитим програмістом і міг розкодувати інформацію.

— Був? — поволі поспитавсь я, здогадуючись, про що ж мова.

Мурат сумно покивав головою.

— Тиждень тому його знайшли на околиці, — неохоче сазав він. — У сміттєвому баку. Мертвим, звичайно.

— Покаліченим? — поспитавсь я після паузи.

— Його насилу зуміли впізнати. Виколоті очі, відрізані вуха… одним словом, добре над ним попрацювали. Експерти встановили, що каліцтва нанесені до моменту смерті.— Мурат помовчав, дивлячись у вікно, й докинув: — Він був живий, коли його допитували, і навіть при повній свідомості.

Я посмоктав сигару й, відкинувшись у фотелі, понуро втупився у вікно. Сніг падав і падав. Було тихо, гарно і якось аж святково, — ну не вірилося, що тут можуть коїтися отакі несосвітенні речі!..

— Значить, вони пильнували за нами… І вийшли на нього, як на одну з найслабших ланок у системі «Тартару».

— Ну, — сказав шеф, — не таку вже й слабку… щоб витягнути інформацію, їм довелося різати його на шматки!

— От же ж покидьки, га! — сказав я з несмаком. — Адже ж існують цивілізовані способи розв'язати язика… скополамін хоча б! Ні, треба калічити!..

Мурат мовчки дістав зі скриньки сигару, акуратно відрізав кінчик срібними ножицями й запалив.

— Так чи йнак, — сказав він, — а витік пішов з «Тартару». Відділ безпеки займається цією справою, але в них і без того справ по горло: Кучма призначив у міністерства нових людей, і тепер на нас знову починають наїжджати спецслужби… Крім того, виникають проблеми з конкурентами, зокрема, з корпорацією «Термінатор», яка відмовляється з нами співпрацювати… Одне слово, з'ясувати їм пощастило таке: Хреста викрали люди, котрі працюють на росіян.

— Хто? — поспитавсь я.

Мурат поліз у теку, котра лежала перед ним на столі.

— Десь тут був звіт відділу безпеки… А, він же ж в референтурі! Коротше, ситуація така: знайшлися свідки, котрі бачили, як Хреста було викрадено біля ресторану «Акрополь». Він сідав у своє авто, коли троє осіб, — таких собі зарізяк років по двадцять п'ятьтридцять, — вдерлися у салон і наставили на нього зброю. Після цього один з них сів за кермо, й авто відбуло в невідомому напрямку. Співробітник інформаційної фірми «Міст лтд», який спостерігав цю сцену, впізнав серед викрадачів такого собі Глобуса, — подвійного чи навіть потрійного агента, котрий свого часу працював і на ЦРУ, й на Моссад… а нині, за непідтвердженими даними, працює на СЗР.

— Звідки ж відомо, що він працює на росіян?

— З конфіденційних джерел.

— Я можу ними скористатися?

Мурат покрутив головою.

— Це випадкова інформація. Взагалі, якщо ти візьмешся за цю справу, то працювати тобі доведеться з мінімальною кількістю даних. Сливе нульовою. Ми не маємо жодних відомостей про діяльність росіян в Україні. «Тартар» просто не збирав такої інформації.

— Що ж, — буркнув я, — тепер доведеться збирати… Ти доручаєш мені розслідувати цей випадок?

Мурат зітхнув.

— Відділ безпеки все одно завалений роботою. Крім того, я вважаю, що кому ж як не тобі й розкручувати цю брудну історію!

— Та певно! — буркнув я. — Хто ж іще командував транспортом…

— Отот! Так що берися до роботи. По суті, треба діяти з далеким прицілом, — слідство має розкрити агентурну мережу Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації в Україні.

— Не було такого, щоб хтось замахнувся на «Тартар» і не поплатився за це головою! — сказав я. — Тим паче що загинули наші люди… Ну, а за Хреста я віддячу їм окремо!

Мурат пихнув сигарою.

— В цій справі, — сказав він, — існують і деякі політичні моменти… Можливо, наші спецслужби з огляду на ці моменти й не будуть тобі ставити перепон. Нещодавно якийсь вояка, з тих, що працюють в Грозному, нахвалявся по Радіо «Свобода», що це тільки початок. Мовляв, дамо лад у Чечні, — а тоді підемо на Крим. А то що ж виходить, — Крим у нас забрали, то ще заберуть і Чечню?!

— Нічого собі апетити!.. — здивувавсь я. — Хай зразу в Грозному справляться, —