Василь Васильович Чухліб - Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб

каже Тетянці.

— А це ви навіщо? — цікавиться Тетянка.

— Надумалася в гості поїхати. Аж у Москву, до Світланки своєї. Вона там агрономом.

— Агрономом? — перепитує Тетянка. — Хіба ж у Москві поле є, таке, як у нас за селом!

— Може, й нема такого поля, але й там агрономи потрібні. Світланка моя квіти розводить. Люду в Москві — море! А квіти і старе, й мале любить. Оце ж я всякого насіння назбирала у себе коло хати — і чорнобривців, і нагідок, і красольки — повезу Світланці.

— То скажете їй, що я вже і читати, й писати вмію. До школи скоро піду.

— Неодмінно про все розповім: яка наша Тетянка розумниця, яка господарочка!

Дівчинка аж зашарілася від похвали. Але пора й далі бігти: он сонечко у вікно заглядає, її кличе.

Та невдовзі захекана Тетянка знову стає на порозі тітчиної хати.

— Ось, візьміть, — простягає щось у жменьці. — Такі гарні мальви у нас були цього літа. Я сама їх поливала. Це насіннячко. Віддасте Світланці. Не забудете?

Тітка Горпина цілує Тетянку:

— Скажу їй — нехай на найвиднішому місці посіє. Щоб усі бачили твої мальви, Тетянко, щоб усі їм раділи.

ЯК СОНЦЕ СХОДИТЬ

Тато збирався на ніч рибалити. Лаштував вудки, спінінги. Тарасик усе коло нього крутився і нарешті зважився:

— Візьми й мене, тату. Мені ж он дідусь вудочку змайстрував. Вудлище з горішини, волосінь — як павутинка, а гачок — золотий.

— Еге, така вудочка сама рибу ловитиме. Тоді доведеться взяти тебе, — ніби погоджувався тато.

А мама відмовляла:

— Що ти вигадуєш, Петре? Не виспиться дитина, та й ночі зараз прохолодні.

Але тато сказав:

— Риба рибою, та нехай хоч раз побачить хлопець, як сонце сходить…

Понад Десною, немов гриби, стоги недавно скошеного духмяного сіна. В одному з них вимостили кубельце. Там було затишно, тепло.

— Передрімаємо, а на зорі почнемо рибалити. Тоді якраз кльов найкращий, — пояснив тато.

Коли Тарасик прокинувся, тата біля нього не було. Вибрався з кубельця і побіг по густій росі до Десни. Хотів покликати тата, але тут побачив, як із-за річки сходить сонце. Ні, не сходить, а ніби випливає на човні. Велике, рожеве, у деснянських хвилях скупане. Золотими весельцями вимахує і до Тарасика усміхається.

Тарасик зрадів і загукав на всю Десну:

— Доброго ранку, сонечко!

СХОДИНКИ У КРУЧІ

Хіба вгадаєш, якого коника Десна раптом викине. Торік ось там була піщана коса, по якій бродили цибаті лелеки, де сиділи на висипах чайки. Була коса — і не стало.

— Десна, — каже дідусь, — забрала.

А тут берег був пологий. Тут дітлахи колобками скочувалися в річку, галасували, хлюпалися, аж до неба бризки летіли.

Цієї весни вода підмила берег. І стала круча. Тепер купатися бігай аж до порома. Хоч хлоп'ятам це за виграшки. А ось тіткам не з руки туди тазики з білизною носити.

Дідусь Матвій ніби вгадав Тарасикові думки. Поклав на траву вудочки, витяг з торбини заступця. Відчепив з ланцюжка, що на поясі, ножа мисливського, простягнув онукові:

— Скоч он у той лознячок, наріж лози рівненької.

Коли Тарасик приніс оберемок лози, дідусь уже кінчав копати в кручі сходинки.

— Як робити, то по-хазяйськи, — примовляв дідусь. Він підрівняв сходинки, а потім назастругував кілочків, позабивав у землю. — А тепер тинки заплетемо.

І вони обплели лозою усі п'ять сходинок.

— Отак міцно буде, надійно, — казав дідусь. — Та чи не прогавили ми кльов?

І вони взяли вудочки й хутенько пішли до Стариці, де завжди добре ловиться риба.

ПАРКАНИЩЕ І ПАРКАНЧИК

Дідусь Матвій городить новий паркан, а Тарасик йому дощечки подає.

Паркан невисокий, не вищий за Тарасика, а щілини такі, що кулак можна просунути.

— Он у дядька Гаврила — ото парканище! — каже Тарасик. — Ми із Славком якось хотіли вилізти на нього, так я Славкові на спину став, а до вершечка не дотягнувся. Дядько Гаврило побачив та як закричить: — Ану геть звідсіля, а то кропивою нажалю!

— Парканище, кажеш? — перепитує дідусь. — Гаврило і до неба паркан спорудив би, та дощок таких немає. А в нас нехай буде парканчик. Хіба оці квіти біля хати, оці яблуні в садку тільки для нас цвітуть? Нехай і люди дивляться. Правильно я кажу, внучку?

Тарасик киває головою. Звісно, правильно.

Недавно розквітла у них біля хати півонія. І така ж гарна, ніби сонце невеличке! То Тарасик одразу помчав до Славка. Бо схотілося йому, щоб і дружок диво-квіткою помилувався.

Дідусь ще й ромбики посередині парканчика прибиває, щоб красивіше було.

— А якою фарбою горожу пофарбуємо? — радиться з онуком.

— Голубою! — не задумуючись, каже Тарасик.

— Гаразд, — погоджується дідусь. — Ось сходжу до крамниці й куплю голубої. Небесний колір для ока радісний.

ГУСЯЧИЙ КОМАНДИР

— У колону по одному шикуйсь! — командує Тарасик. І гуси одне за одним виходять з подвір'я на стежку, що веде до ставка.

— Підтягнись! Підібрати ногу! Раз-два! Раз-два! — лунає над городами дзвінкий Тарасиків голос.

І гуси справді лопотять у ногу. Ось тільки молодий гусак Гагака збивається, бо все норовить то пасльонину по дорозі скубнути, то за якимсь жучком поженеться.

— Рядовий Гагака! Вийти зі строю! — гнівається Тарасик.

Гусак збочує зі стежки, косує червоним оком на хлопчину.

— Чому порушуєш дисципліну? Роби, як я! — І босоногий Тарасик відбиває крок по споришу.

Гуси виходять на берег ставка.

— Струнко! За порядком номерів розподілись! — лунає команда.

Гуси випинають груди, вигинають шиї.