Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Усе почалося з того, що я у своїй роботі наштовхнувся на необхідність детальніше ознайомитися з будовою сучасного телескопа.

На той час я досліджував ядерні реакції, схожі на ті, що відбуваються в надрах Сонця. Не знайшовши в астрономічній літературі відповіді на одне вельми важливе для мене питання, я вирішив самотужки провести деякі спостереження за Сонцем. Так я опинився в астрономічній обсерваторії в Іллі Петровича Брадова, дуже милого дідуся, закоханого в свою астрономію.

Він зустрів мене як давнього знайомого, сказав, що читав мої праці з ядерної фізики, поскаржився на погоду — хмари заважали його спостереженням, — провів мене по обсерваторії, показав інструменти і, запросив навідатись будь-якої безхмарної ночі.

— Я працюю тепер уночі. Навчу вас провадити спостереження в темряві, а своєму сонечку ви й самі дасте раду.

На моє щастя, наступна ніч випала безхмарною, і я мерщій подався в обсерваторію до Іллі Петровича. До цієї ночі мені ні разу не доводилося глянути в окуляр досконалого телескопа. Ілля Петрович сидів поруч у кріслі і крізь спеціальний пристрій дивився в той телескоп одночасно зі мною. Він учив мене працювати з телескопом і пояснював усе, що ми бачили.

— Перед вами сузір’я Волопаса, — казав мені Ілля Петрович. — Бачите найяскравішу зірку? Це Арктур, а недалеко від нього маленька, ледве помітна зірка спектрального класу К. Коли ми досліджували цю ділянку неба за допомогою радіотелескопа, то зненацька здибалися з загадковим явищем. Від якоїсь невидимої в телескоп зорі чи планети ми приймали протягом доби через кожні п’ять годин однакові серії радіосигналів. Нам пощастило записати їх на плівку. Черговість сигналів така періодична, що навіть у людини, котрій бракує будь-якої фантазії, мимоволі з’явилася б думка про їх штучне походження. Уявіть собі: можливо, там, під бляклим жовтогарячим світлом зорі, що згасає, теж мешкають розумні істоти і шлють команди своїм міжзоряним кораблям чи перемовляються по радіо з людьми іншої планети. Звісно, доходити таких висновків рано. Достоту з’ясовано лише одне — це сигнали неземного походження. З того дня ми регулярно провадимо спостереження за цією ділянкою неба, хоч поки що безрезультатно: ніяких більше сигналів піймати не вдалося. Оце вам ще одна загадка, яку, найімовірніше, зможуть розгадати тільки в майбутньому, коли люди матимуть міжзоряні кораблі або принаймні досконаліші телескопи. Та це в майбутньому. А зараз давайте подивимось на вивчені світила. Хочете глянути на Місяць?

Я погодився і за хвилину вже роздивлявся яскравий диск Місяця, поїдений, наче віспою, глибокими кратерами цирків з гострими піками в центрах і високими валами кілець по краях.

Надивившись на нашого супутника, я попрохав Іллю Петровича показати мені Сатурн. Було десь за північ.

— Сатурн зараз у сузір’ї Терезів, на південному сході, низько над обрієм.

Я намірився було попрохати Іллю Петровича показати мені інші планети сонячної системи, коли раптом у полі зору телескопа пролетів маленький метеорит, що лишив за собою в небі невеликий яскравий слід.

— Шкода, що ми не встигли його сфотографувати, — сказав Ілля Петрович.

— Дивіться, ще один! — Натисніть кнопку!

Поки я з’ясовував, яку кнопку слід натискувати, метеорит, на чималий жаль Іллі Петровича, зник.

— Тепер уже не полетять, — мовив він, бачачи, як я ретельно тримаюся клятої кнопки.

Не встиг він закінчити фразу, як небо знову навскіс прорізав вогненний слід, і перед нами промчав ще один метеорит. Цього разу я встиг натиснути кнопку і сфотографувати його падіння.

— Щось невчасно вони падають, — здивовано промовив Ілля Петрович.

— Тобто як це невчасно?

— Найчастіше вони падають, коли Земля проходить крізь великі рої метеоритних тіл, що, як і планета, обертаються навколо Сонця по еліптичних орбітах.

— Дивіться, ще один! Ні, не один — два, три!

Ми припали до окулярів. В тій ділянці неба, куди було націлено телескоп, один за одним з’являлись метеорити і, спалахнувши на мить, яскравою змійкою зникали в темряві. Я безупинно натискав кнопку, роблячи знімок за знімком.

— Зачекайте, поки що не фотографуйте. Прибережемо плівку. Можливо, зараз пролетить болід. Дуже характерні ознаки, — сказав Ілля Петрович.

Через секунду знову промайнула зграйка метеоритів, за нею ще одна, потік метеоритів зріс, і раптом у темряві неба, порушивши зоряний спокій, сліпуче спалахнула величезна вогняна куля та швидко помчала по небу.

— Знімайте, знімайте! — закричав Ілля Петрович, котрий не встиг пересісти за пульт керування. — Це болід! Знімайте!

Я натискував кнопку так часто, як тільки міг. Падіння боліда тривало всього кілька секунд. Куля, що сліпуче освітила все довкола, з величезною швидкістю промчала з південного заходу на північний схід і зникла за обрієм. Через усе небо, позначивши шлях боліда, тягся вогняний слід.

Ілля Петрович сів на моє місце і старанно зафотографував цей слід на плівку.

— Бачили? — вигукнув він, схвильовано зіскакуючи з крісла. — Вам, любий колего, просто поталанило, хоча й мені також! Такі боліди падають не частіше, як раз на тисячу років. На тисячу, зрозумійте! Отакенний велетень! Певно, більший за Тунгуський і Сіхоте-Алінський метеорити, разом узяті. Чуєте? — він підніс палець догори і прислухався.

До нас долинув гуркіт — відгомін небесного велетня, що промчав над нами.

— Який гігант! — не вгавав Ілля Петрович. — Шкода, як упаде в море… Все це страшенно цікаво. І, головне, зафотографували весь його шлях! Ходімте проявимо плівки.

— Але ж зараз ніч, у вашій лабораторії, мабуть, нікого нема.

— Ну, то й що? Я завжди сам проявляю найвідповідальніші знімки.

Ми вийняли касети з телескопа і попрямували до фотолабораторії.

— Цікаво, де впав болід? Вибухнув він чи ні? А втім, завтра ми про все це довідаємось детально. А тепер гляньмо на наші знімки.

Ілля Петрович узяв одну з плівок, що просохли, і підійшов до настільної лампи.