Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

райську ідилію, своєрідну тиху заводь, де матеріально забезпеченій людині не залишається нічого іншого, як тільки коротати свій вік у неробстві та користуватися послугами кібернетичних служників.

Світ майбутнього — це світ творчої праці, боротьби, невтомних шукань, світ радощів і хвилювань. Таким він постає перед читачем із сторінок книги.

Чи все в майбутньому відбуватиметься саме так, як описано в романі?

Звичайно, ні. Тому що жодна людина не може точно завбачити хід життя суспільства — в усій його багатогранності — бодай на десятиліття, не те що на півтораста років. Хіба, наприклад, можемо ми сьогодні незаперечно сказати, якими шляхами піде далі науковий і технічний прогрес, які галузі знань стануть провідними, які винаходи й відкриття чекають на людство завтра і післязавтра? А вони, звичайно ж, накладуть свій відбиток на розвиток суспільства.

Про те, що життя постійно вносить зміни в людські прогнози, свідчить хоч би ця книжка. Російською мовою вона побачила світ десять років тому. Це був час, коли в небо тільки-но злетіли перші штучні супутники Землі, а перший політ людини в космос ще мав відбутися в майбутньому.

Тому в книжці є деякі деталі, котрі нині можуть сприйматись як анахронізм. Так, зокрема, пишучи про Місяць, автори роману твердили, що поверхню його вкриває шар космічного пилу. Дослідження останніх років спростовують це.

Те ж саме стосується й Марса: умови там суворіші, аніж описано в романі.

Та, мабуть, найбільше зауважень з погляду наукової достовірності можуть викликати розділи, де йдеться про природні умови на Венері, тамтешню фауну і флору, експерименти, які здійснюють учені над представниками живого світу цієї планети.

Донедавна між астрономами ще точилися суперечки про склад атмосфери на Венері, температуру її поверхні, можливість існування там білкових організмів. Річ у тому, що поверхню планети неможливо розгледіти в телескопи — її обгортають густі білі хмари. Вчені довго сперечалися, що ж знаходиться за тими хмарами.

Яких тільки припущень не висловлювали! Одні казали, що поверхня Венери — суцільний океан. Інші запевняли, що там одна пустеля. Були й такі, що гадали, ніби на планеті є цілі моря й океани з нафти.

Частина астрономів припускала, що природні умови на Венері загалом мало відрізняються від земних. Там тільки, казали вони, клімат жаркіший та в атмосфері велика кількість вуглекислого газу.

Уява малювала картини первісних венеріанських лісів з оранжевим листям, душних боліт, населених різними потворами; дехто навіть припускав, що там можуть бути розумні істоти — щось на взірець первісних людей.

Жорстокого удару цим уявленням завдали радіолокаційні дослідження. Вони довели, що температура на поверхні Венери дуже висока, отже, ні про яку рослинність та про венеріанських ящерів нічого й говорити.

І вже остаточного удару завдала м’яка посадка на цю планету радянської космічної станції «Венера-4» 18 жовтня 1967 року. Вона повідомила по радіо: на Венері панує страшенна спека — понад двісті вісімдесят градусів вище нуля. А крім того, на поверхні планети атмосферний тиск такий, як у нас під водою на глибині в двісті чи й більше метрів. В атмосфері дуже мало кисню — менше ніж півпроцента. Мало там і води, зате дуже багато вуглекислого газу.

Доба на Венері триває двісті сорок чотири земні доби. Зміни пір року там, по суті, немає, бо вісь обертання планети, як показали радіолокаційні дослідження, майже перпендикулярна площині її орбіти.

Чому так жарко на нашій космічній сусідці? Це питання вельми зацікавило вчених, і вони спробували відповісти на нього.

Венера ближче до Сонця, аніж Земля, тому сонячного світла й тепла вона одержує майже вдвічі більше. Та тільки цим неможливо пояснити неймовірної спекоти на поверхні планети. Очевидно, причиною такого явища є хмари, які окутують Венеру. Вони знаходяться на висоті в кілька десятків кілометрів над її поверхнею. Пропускаючи сонячні промені, хмари водночас затримують тепло, що йде від поверхні планети. Таким чином венеріанська атмосфера діє немов велетенський природний парник: сама себе підігріває сонячним теплом. Щоправда, у вищих шарах атмосфери температура така ж низька, як і в земній стратосфері.

Радіолокація планети дозволила дійти висновку, що поверхня її нерівна. На Венері є гори. Один з гірських хребтів тягнеться з півночі на південь мало не на чотири тисячі кілометрів, інший — зі сходу на захід — ще довший.

Мабуть, там діють велетенські вулкани, поверхню планети стрясають руйнівні землетруси. Якщо до цього додати, що на Венері стоїть вічний напівморок, бо сонячне світло крізь захмарене небо, очевидно, проходить погано, і що там, певно, весь час дмуть ураганні вітри, яких і не снилось бачити на Землі, то стане зрозуміло, що умови там зовсім не сприятливі для існування білкового життя.

Але річ кінець кінцем не в тому, що Ю. і С. Сафронови, змальовуючи майбутнє, описують нашу космічну сусідку не такою, якою вона є насправді. Цінність книжки «Онуки наших онуків» в оптимізмі, який вона викликає в читача, пробуджуючи в нього бажання самому зробити посильний внесок у велику справу, яку здійснює наш народ, що будує комунізм.

Колись, ще на зорі існування Радянської держави, великий вождь трудящих В. І. Ленін, мріючи про комуністичне майбуття, писав: «Треба неодмінно розробити такі проекти, які можуть служити матеріальною базою ідей міжнародного співробітництва і надихнути все людство. Ми протиставимо великі будівничі плани чорним планам війни. Хай знають народи, чого можна досягти в обстановці миру і дружби!»

Плани наших днів, грандіозні задуми і мрії радянських людей є тим містком, що єднає наших сучасників з нащадками, з далекими, незнаними онуками і правнуками. Від своїх батьків і дідів приймуть вони бойову естафету дерзання і творчості. Естафету миру і дружби, любові до рідної Землі, відповідальності за її долю в майбутньому. 

Михайло Ратушний ПРОЛОГ