Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

— У нас в небі відбуваються великі події, — почав він, дивлячись примруженими очима на захід сонця. — Ми посилено вивчаємо зорю. Я спостерігаю її в телескоп, Аркусов фотографує, Архімед обчислює без кінця. Ми випередили іноземних астрономів: нам про зорю відомо таке, чого ще ніхто в світі не знає.

— Що ж вам відомо?

— Зоря, яку ми відкрили, схожа на подвійну зорю Міцар. Уяви собі на небі не одне сонце, а два, причому більше сонце має одну планету, а менше — дві, одна а яких у свою чергу має супутників — два місяці.

— З-за цього не варто журитися. Не всім же планетам мати по два місяці.

— Ми вже чимало знаємо про зорю, — вів далі Тюменєв, не слухаючи дружини, — і все-таки вона поки що загадка. Зоря рухається з незвичайною, небувалою, неймовірною швидкістю. Архімед ще не закінчив своїх обчислень, але для нас уже тепер очевидно, що подвійна зоря пройде дуже близько від нашої Сонячної системи. — Чи не думаєш ти, що зоря може зіткнутися з нашою Землею?

— Зіткнутись? Ні. Але, проходячи досить близько, вона, певно, завдасть нам таки багато клопоту. Викличе припливні явища.

— Це небезпечно? Тюменєв знизав плечима.

— Все залежатиме від того, на якій саме відстані пройде од Землі зоря Абастумані.

Сонце спустилося за гору. Іванові Івановичу час було вже йти до обсерваторії, а він усе ще сидів на веранді в плетеному кріслі і дивився на згасаючі барви заходу. І коли вони погасли зовсім, професор заговорив знову, тихо й схвильовано:

— Не знаю, чи зрозумієш ти мене, Олено… Я все життя віддав науці. Ніяка жертва не мала, якщо вона розширює людські знання…

Олена Гаврилівна насторожилась.

— Нам, земним жителям, — говорив він далі, — доведеться пережити виняткові події, бути свідками незвичайних явищ… Такі події трапляються один раз на мільйони мільярдів років, і ти можеш зрозуміти, який інтерес і яку цінність для науки вони становлять.

— Так. Поблизу нашої Сонячної системи пройде подвійна зоря, і ти спостерігатимеш її, — сказала Олена Гаврилівна.

— Поблизу! Та близькість астрономічною мовою — це щонайменше сотні тисяч, мільйони, сотні мільйонів кілометрів. Чи багато побачиш із Землі?

Настала коротка мовчанка. Було вже зовсім темно, та Олена Гаврилівна не світила світла. Вона злякано дивилась на мерехтливе сяйво перших зірок, які тепер здавалися їй зловісними, й спитала:

— Що ж ти хочеш?

— Летіти на зорю Абастумані, — пролунав з темряви голос Тюменєва.

У відповідь почулося зітхання й коротке схлипування.

«Допрацювався. Доведеться завтра ж викликати лікаря», — подумала Олена Гаврилівна і сказала ніби простудженим голосом:

— Це ти… серйозно, Іване Івановичу?

— Цілком серйозно. То ж бо й воно…

— На чому ж ти полетиш? Адже міжпланетних ракет ще не винайдено.

— На жаль, так. Але в мене є план. Признатись, дуже сміливий і незвичайний. Я доручив Архімедові зробити ряд дуже складних обчислень і розрахунків. Він іще сам не знає, для чого їх робить.

Зашурхотів пісок на доріжці, почулися чиїсь кроки. Дві тіні підійшли до поручнів веранди.

— Це ти, Архімед? — запитав Тюменєв.

— Ми, — відповів Аркусов. Стурбовані вашим запізненням. Прийшли довідатися про здоров'я. Добрий вечір, Олено Гаврилівно!

— Слухай, Архімед, і ви, Аркусов, послухайте, — в голосі Тюменєва пролупало надзвичайне хвилювання. — Друзі мої! Якби я вам запропонував вирушити зі мною в дуже небезпечну, дуже рисковану, але конче важливу наукову експедицію, чи згодилися б ви?

— Авжеж, — швидко відповів Архімед.

— Завжди готовий! — одночасно вигукнув Аркусов.

— От бачиш, — повернув Тюменєв голову до Олени Гаврилівни, — мені шістдесят, а кожному із них немає й тридцяти, і вони не роздумуючи погодились.

Спершись рукою на поручні, Аркусов спритно перестрибнув через них, розшукав на веранді вимикач і засвітив світло.

Обличчя Олени Гаврилівни було збентежене, а очі Івана Івановича горіли молодечим запалом.

— Так, я пропоную вам не більш і не менш як летіти зі мною на зорю Абастумані! То ж бо й воно!

Почувши це, Аркусов раптом став серйозний і багатозначно подивився на Архімеда — чи не збожеволів старий професор? А завжди спокійний Архімед мимоволі знизав плечима:

— Летіти? Але на чому?

— Ти сам, Архімед, візьмеш участь у конструюванні літального апарата, — загадково відповів Тюменєв. — Завтра я їду в справах до Ленінграда, — заявив він несподівано.

Другого дня Тюменєв справді поїхав і не повертався понад два місяці.

Цілу ніч над обсерваторією шаленіла буря. Незважаючи на спеціальну систему кріплень, купол двигтів, хитався, — здавалося: ось-ось зірветься. Крізь отвір у куполі вітер вривався у башту, обдаючи обличчя й руки Тюменєва нічною свіжістю і запахом хвойного лісу. Густина повітря швидко змінювалась. Це заважало спостерігати, спотворюючи зображення зорі. Тюменєв сердився, лаяв вітер, а зорі навіть погрозив кулаком:

— Це все твої жарти!

У телескоп уже чітко було видно два сонця зорі Абастумані, розділені тонесенькою темною смужкою небесного простору. Насправді ширина цієї щілини дорівнювала сотням мільйонів кілометрів. У ній вільно вміщувались орбіти планет та їхніх супутників двох сонячних систем, зв'язаних взаємним притяганням. Більше сонце було забарвлене в червоний колір, менше — в голубий.

Небо блідло, згасала подвійна зоря, — світало. Час кінчати спостереження.

— Архімед! — гукнув Тюменєв. — Архі-ме-ед!

— Його ще нема, Іване Івановичу, — почувся з лабораторії голос Аркусова.

— Як це — ще нема?