Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

здивовано блимали очі Стаса Кучерявого. Нещодавнього підлеглого. Слідчого з прокуратури. Саме він мріяв після вдатного розслідування резонансної справи доскочити підвищення. «Ось коли ви, Тетяно Іванівно, станете Вареником, а я стану вами…»

— Господи, Стасе, як ти мене налякав. Вибач!

Стас обтріпався.

— А позірно така поважна пані…

— Я — не зумисно.

— Уявляю, якби ви це зробили цільово. Ось піду, посвідкую, що мене побито, стягну з вас відшкодування мат і мор збитків. Тобто: матеріальних і моральних. — Із моїх статків?

— Як ся маєте на свобідних хлібах?

— А-а, сказати б: як ся не маю. Те-се. Консультую потроху… На хліб із кефіром.

Давно Кулик не бачила Стаса. Та сама легко важна елеґантність, та сама посмішка гризуна, пещена борідка. Легка новенька дублянка, білий комір пухнастого светра, солодкуваті пахощі гарної парфуми. Жодна не мине, не паснувши оком.

Скільки ж часу спливло? Достобіса. І ось минуле наздогнало.

— Підімо кудись у тепло, погомонімо.

— Це від вас телефонували?

— Тетяно Іванівно, кажіть мені, як раніше, «ти».

Я за старою звичкою підлеглого, коли чую це ваше «ви», починаю хвилюватися. Знаєте анекдот: стоять два кілери в парадному, чекають на жертву.

Один зиркає на годинника. «Щось клієнта довго немає, вже хвилююся, не сталося б чого поганого».

— Чому не зателефонував сам?

— Зважаю на прослуховування.

— Моє чи твоє?

— Знаєте гасло урядників, загартованих у бойовищах за високі крісла? «Оглянісь вокруг сєбя, нє грєбйот лі хто тебя».

— Яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.

— Радий чути звичне, екс шефине. Бо я вас не впізнав було, даруйте.

Кулик побачила себе зі зворотного погляду.

Очима Стаса. Не добереш віку: тітка у старому пальті, архаїчній норковій шапці каструлею, стоптаних чоботях, самоплетеному шарфі з висотаними нитками. Схудла, пальто висить, як на жердці. Стас підхопив попідруки і повів до метра.

— Аве, Марі-і-і-я, — інтеліґентним вишколеним сопраном виводила літня сива жінка в пере ході, де оперно резонувало, і морозяна пара клубочилась довкола солоспіву.

Стас конвоював Кулик повз малярів парсунників, повз продаж квітів, тепличний дух яких навіював думки про похорон, повз козляче мекання немитих гітаристів, туди, звідки сяяло неоном нове життя старої київської «труби». Ізвідки все взялося? Кулик перетнула скляний кордон між волоцюжноватим вітчизняним і світло-парфумним євро світами. Ескалатор поволі опускав дозвільні юрми в білий, елеґант ний льох старого Майдану. Стас притримав Тетяну Іванівну — ледь не впала. Із прочинених дверей сувенірної крамниці велетенський Дід Мороз віншував покупців різдвяною пісенькою, дівочки в червоних капелюшках продавали солодощі, відгонило смачним.

— Чого вам? — Стас вів Кулик проз вітрини з наїдками.

— Нічого.

— Тоді кави, — легко погодився Стас.

До столика на двох повернувся із запашно наповненими філіжанками, кинув дублянку на спинку стільця.

— Тут нас ніхто не почує.

Навколо — європці-кияни прилучалися до розквітлої на рідних теренах цивілізації гамбургерів, що на своїй батьківщині вже конала, витіснена менш шкідливими досягненнями.

Скинути й собі пальто? Згадала, що під ним, не ризикнула. Лише зсунула на потилицю норкову каструлю й розстебнулася. Не бачила Стаса від самісінького суду. Дотично вкотре подивувалася з його ртутності — буття марно намагалося залишити на цьому хлопакові хоч би одну подряпину. Стасова весела пофігістська вдача миготіла крапельками живого срібла, що вислизає з-під будь-якого пресу. Мабуть, ще й досі не оженився — дівчата зара’ теж воліють пурхати й не перейматися замість тупо гребтися на городі й занудно моститись у гнізді.

— Як почуваєтеся? — шляхетнився Стас, сьорбнувши з пластикової тари.

— Який темник нашої здибанки?

— Ви певні в собі? Як тиск? Як серцебиття? В нормі?

— Не крути.

— Маю новину.

Стас дістав конверта, поквецяного штемпелями. Туга хвиля кров’яного тиску бухнула в скроні, відкотила. Втерла долонею мокре чоло.

— Не хвилюйтеся так, бо якщо з’являться лікарі, то попалиться наша зустріч. І ви втратите більше, ніж я.

Тетяна не добрала смаку кави.

— Мені простої води, — попрохала.

Стас відійшов.

Надірваний конверт. Нетутешній. Латиниця.

Певно, англійська. По літері розібрала адресу — прокуратура, слідчому Кулик Тетяні. «Доброго дня вам, шановна Тетяно Іванівно! Пише вам Ліда Олійник, якщо ви мене пам’ятаєте».

Стас поставив склянку мінералки.

«Як ви вже, мабуть, зрозуміли, в Києві мене немає. Бо я — в Нью-Йорку. Спішу повідомити вам, Тетяночко, що у нас із вами народилося дитя.

Синок. Зріст 58 см, вага 3500 гр. Я довго думала, як його назвати. Вирішила — Ігорем. От ваш чоловік зрадіє. До речі, мені тут сказали, що народжений в Америці ваш синок може стати її президентом. Може, й стане. Гарний такий хлопчик. На вас схожий, кругленький, світленький, а як бульки дме — сміх один. От біда, не маю фотки.

Я б вас, Тетяночко, не турбувала. Та змучив мене сум за батьківщиною. Ностальгія називається по-научному? Хочу я повернутися додому. До рідних берьозок і осичок. І не такою собі Лідою Олійник, що бігає від міліції. А повноправною громадянкою, з якої знято всі неправедні клевети.

Чула, чула, та ще й читала, які лантухи лайна та цебра помиїв вилило ваше так зване право суддя на мою бідолашну голову. Якби я так тоді не поспішала, то сама б виступила в суді на свій захист. І довела б усім, що всі ваші докази — липа.

У вас немає основного — доведених причин смерті усіх отих… Де результати експертиз, які знайшли б сліди отрути в організмах після ексгумації? Де злочинець, спійманий за руку? Все