Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

був середній на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, з будьоннівськими вусами.

— Чудово! — мовив він, ознайомившись із документами міліціонерів. — Ви нам дуже-дуже потрібні! А тобі кого, хлопче?.. — обернувся начальник до мене.

Я подав путівку. Перечитавши її кілька разів, він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. Мій вік і зовнішність, мабуть, його не втішали… Він почухав потилицю, покрутив вуса і сказав:

— Ну, що ж! Нічого не вдієш! Посидь ось тут, почекай. А ви, джигіти, ходімо зі мною!

Міліціонери вийшли слідом за ним. Я лишився сам у кімнаті й заходився по ній роззиратися. Втім, мені нічого іншого й не лишалося робити. До того ж мене й справді зацікавило приміщення, де я відтепер мав працювати. Насамперед мені впали в око два портрети, що висіли на стіні, — Леніна і Дзержинського. Примружені очі Леніна дивилися так, що хоч би де ти сидів у кімнаті, погляд твій неодмінно зустрічався з ними.

Під портретами на стіні було почеплено гасло, написане великими кривулястими літерами: «Радянська влада — це влада народу. В. І. Ленін». «Треба буде переписати», — майнуло в думці. Нам у комітеті часто доводилося писати такі гасла, і в мене вони завжди виходили гарно.

На стінах кімнати не було більше нічого. Та, власне, і в самій кімнаті, крім стола, накритого газетами, трьох-чотирьох стільців і відра з водою, що стояло ще на одному стільці в кутку кімнати. «Тепер і мені доведеться пити воду з цього відра, — подумав я, та одразу ж і засумнівався. А чи доведеться? Хіба що, як не вб'ють у сутичці».

Серце моє тенькнуло на цю думку. Схотілося навіть сказати Зубову: «Пробачте, я зовсім нездатний для такої роботи. Відпустіть мене додому». Та я вгамував свою збентеженість. «Чого ж ти тоді їхав сюди? — дорікнув собі і вирішив: — Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду!»

Скільки я ще сидів отак, поринувши в думки, не знаю. — Та раптом до мене долетіли якісь невиразні голоси. Потім почувся тупіт кінських копит і десь поряд заголосила жінка. Я визирнув з вікна у двір і побачив, як поскакали кудись міліціонери, що приїхали разом зі мною. Проте з ними не було ніякої жінки. Я сів на місце, та за хвилину знов почув плач. Хто ж це плаче? І де? Схопившись зі стільця, я прочинив двері. Поряд з кабінетом Зубова було ще двоє дверей. Прислухавшись, я зрозумів, що і плач, і невиразні голоси долинають саме звідти. «Допитують, — майнуло в думці. — Але невже б'ють? Якби не били, чого б вона плакала?» Я весь напружився. Терпіти не можу сварок, а вже про збиткування годі й казати. Жінка знов заголосила. Я втратив терпець. Невже вони катують людей?! Адже так роблять тільки басмачі, це всі знають. Але ж ми не басмачі! «Якщо вона ще раз закричить, скажу їм, що думаю», — вирішив я і вискочив у коридор. Ту ж мить знадвору ввійшов Зубов.

— Що, хлопче, знудився? — спитав і, прямуючи до своєї кімнати, вилаявся: — Мерзотники проклятущі, Тангатопди пограбували. Ану, заходь сюди!

Я переступив поріг.

— Ти в Тангатопди бував?

— Ні, — відказав я, все ще думаючи про плач жінки.

— Не велика втрата. Нужденний кишлак. Але і йому спокою не дають, проклятущі.

— Басмачі?

— А то хто ж! — Зубов здивовано поглянув на мене. — Звісно, басмачі! Мов собачня, проклятущі, плодяться. Це курбаші Худайберди своїх джигітів наслав. Чув про такого?

— Ні, — відповів я.

— Цей нас іще попосмикає. Молодий, спритний, хитрий. І грамотний. Еге ж. У Бухарі вчився. До нього в руки краще не попадатися — батька рідного не пожаліє. Сам, кажуть, допитує, негідник.

Я згадав про жінку.

— А ви… Ви людей не катуєте?

— Хто це «ви»? — різко спитав Зубов.

— Ну, ми… тобто ДПУ…

— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?

Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.

— А це?! — мовив я тремтячим голосом.

Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:

— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.

За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.

— Слухаю.

— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.

— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!

— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.

Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.

— Не може бути.

— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім'я, хлопче?

— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.

— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.

— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.

— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м'яке серце в нього.

Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.

— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?

— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.

— Звідки вона?

— З Бештерака.

— Що збираєшся робити?

— А що тут можна робити? — знизав плечима