Микола Васильович Білкун - Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун

Красива була дівка. Він пам’ятає, як вона вмирала. Небагато на його пам’яті вміли з такою гідністю піти з життя. Хоч би іскорка переляку в очах, хоч би просилася… Ні, не просилася, не плакала, тільки пекла його карими очима. Дві години конала. До криниці вкинули мертвою.

А це… Данило аж зморщився. Звичайно — молоде-дурне… Тепер би він нізащо не зробив такої дурниці. Отак позувати перед об’єктивом… Правда, тоді були такі обставини, що ця фотографія зіграла йому на руку. Кінчали недобитків з НВРО, розкольників проклятих… За наказом самого батька Степана. Треба було старатися, бо він сам через дурну голову мало не вляпався, лизався з членами НВРО, вів з ними перемови… О, коли б не Живокіст, і Данилова голова полетіла б з плечей. А так він стоїть на цій фотографії красенем: усмішка розтягає губи, на плечі закривавлена сокира, за чуприну тримає відрубану голову.

Данило Михайлович усміхнувся. Згадалося йому, як комуністи тоді малювали бандерівських зарізяк у своїх газетах саме в такому вигляді: з сокирами, з зашморгами. А західна преса зчиняла ґвалт, що це невиправдана гіпербола, що це вигадки… Вигадки, гіпербола! Ха-ха! Дурні ви, дурні, й нічого ви не знаєте! А коли б ви навіть знали, то яке вам було діло до оцих жертв, до їхніх дітей і до їхніх матерів?

Слуп склав фотографії до конверта, а склавши, підсунув його до Мечислава.

— Не думаю, щоб це, — він кивнув на конверт, — могло кого-небудь зацікавити. Минуло стільки років, це по-перше, а по-друге, прошу вас, таких, як я, тут чимало. Коли ви почнете носитися з цими фотографіями, я вам гарантую, що ви накличете біду на свою голову.

Мечислав заховав конверта кудись до внутрішньої кишені й підвівся.

— Значить, ви, пане Поперечний, вважаєте, що ці фотографії нікого не зацікавлять? Мушу вам сказати, що ви трохи помиляєтесь. Наприклад, аптекар О’Келлі виявить до них неабияке зацікавлення. Бувайте здорові, пане Поперечний, мені було дуже приємно з вами познайомитись. Як-не-як, бойовий товариш батька…

Мечислав помітив, як рука Данила Слупа потяглася до масивної чавунної попільнички, вилитої у формі кленового листа. Тоді вперше за весь вечір ліва рука Мечислава рвучко випірнула із кишені плаща і в ній блиснув пістолет.

— Слухайте, ви, Слуп-Слоуп-Поперечний, тут вам не Свіщевський ліс, і я не беззбройна жертва. Я знав, до кого йду. Будьте обережні! Ще один рух, і вашому шлункові доведеться перетравлювати півдюжини свинцевих бобів.

Данило Слуп скис. Тепер він розумів, що програв остаточно. І Данилові Слупу стало дуже жаль себе. Даниле, Даниле, видно, старієш уже! Доводиться піддаватися молодшим, дужчим, проворнішим. Тепер цей молодий шакал справді піде до конкурента, й завтра на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” буде видрукувано ці фото. І редакторам, і видавцям газети тричі плювати на минуле Слоупа, але чому не використати такий шанс у боротьбі за бізнес? Слоуп зробив би те саме… “Ієрихонська труба Грібтауна” вміє бути принциповою і навіть слізливою, коли їй це потрібно. Шкода, шкода, стільки грошей всаджено для торування стежки, й тепер виходить, що вигідніше було цими грішми розпалити камін?

Тим часом Мечислав Живокіст рушив до дверей.

— Стійте! Куди ви? — хрипким голосом застеріг його Слоуп.

Той неохоче зупинився.

— Скільки? — Слоуп удав, що лізе до кишені по гаманець.

— Ха-ха-ха! — раптом дзвінко розсміявся Мечислав. — Невже ви там носите чекову книжку? Чи ваш гаманець вміщає стільки грошей?

— А що? — роздратовано буркнув Слуп.

— А те! Ось моя сума! — За цими словами Мечислав поклав на столик папірця.

У Слупа потемніло в очах. Сума була принаймні вдесятеро більша, ніж та, якою він сподівався відкараскатись від Мечислава. Це не значило, звичайно, що Живокіст роздягав з Данила останню сорочку, але це було здирство.

Слуп так і сказав:

— Це здирство!

— Ні, я дуже милосердний! Це сума місячного прибутку, якщо ви відхопите стоянку. Ви стільки ж, коли не вдвічі більше, візьмете у Джонса за дозвіл знести до бісової мами міський скверик і збудувати там ще одну платну стоянку для автомобілів. Чи, може, вам більше імпонує громадська діяльність?

Слуп розумів, що Мечислав каже правду, але вперто продовжував стояти на своєму.

— Це здирство!

— Слухайте, Поперечний, мені це починає набридати. Чого ми торгуємось, як дві перекупки на базарі? Давайте кінчати цю комедію.

— Для чого вам стільки грошей? — заскиглив Слоуп.

Мечислав зареготав ще голосніше:

— Ой, Слоупе, Слоупе, ви таки справді тупий, як слуп! Для чого мені стільки грошей? Цієї мізерії мені заледве вистачить на ряд організаційних заходів. Невже ви думаєте, що, схопивши цю мізерію…

— Добра мені мізерія! — спалахнув Слуп.

— Мізерія, мізерія, вельмишановний потенціальний власнику стоянки! І коли ви трошки вище видеретесь, ви зрозумієте, яка це була мізерія. Більше того, ви навіть посмієтеся, згадуючи, як по-базарному торгувалися зі мною через отаку-от мізерію. Ну, виписуйте чек, мені ніколи. Мій час цінується дорожче, ніж ваш.

Слуп розумів, що Мечислав не відстане. Слуп розумів, що програв, але рука не піднімалася підписувати чек. Все єство Слупове було зараз проти цього грабунку, й разом з тим крізь ненависть до Мечислава продиралась до нього якась повага. Так шакал поважає тигра. Щось подібне мусить відчувати щука до акули.

Махнувши рукою, Слуп дістав чекову книжку, мовчки виписав суму, що від нього вимагав Мечислав, і, не стримавшись, запитав:

— Гей, хлопче, а навіщо ж тобі така сила-силенна грошей?

Ховаючи до кишені чек, Мечислав посміхнувся ніжною, якоюсь дівочою посмішкою і в тон Слупові відповів:

— Думаєте, я повіюсь кудись до дівок? Ні, характер у мене не такий, і не те у мене в голові…

І тут раптом Слуп відчув, як у нього обм’якли ноги, як по спині забігали мурашки, а все тіло вкрилося липким холодним потом. Боже! Як він міг зробити таку дурницю! Він дав чек, а фотографії і щоденники старого Живокіста залишив у цього молодого диявола! Як це сталося?