Микола Васильович Білкун - Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун

— Помирати ще рано!

— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.

— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?

Тепер його голос уже був зовсім спокійний.

Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.

— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.

Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.

— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.

Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.

— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.

Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.

— Ви прийшли мене шантажувати?

— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?

— Бачите, я думав, що ви…

— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.

Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.

— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.

— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.

— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.

— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.

Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.

— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?

— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?

— Ну, я знаю… — знітився Слуп.

— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?

— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.

— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.

— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.

— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.

— Скільки? — запитав Слуп.

— Ви навіть не питаєте на що?

— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.

— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.

При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.

— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?

Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?

— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.

Цей комплімент покійному батькові Мечислав пропустив повз вуха. Так і не виймаючи лівої руки з кишені плаща, він правою рукою поліз кудись за пазуху й кинув на мармур столика великий конверт.

— Гляньте на ці фотографії. Завжди приємно згадати молодість, помилуватися справою рук своїх.

Зиркаючи спідлоба на Мечислава і важко сопучи, Слуп потягся до конверта.

На першому ж фото Слуп упізнав себе. Ось він стоїть з бияком в руці біля “мотовила”, а на “мотовилі” — розіп’ята чергова жертва. Зараз Данило не міг би пригадати, за що катували розп’ятого. Може, домагалися зізнання, а може, просто мстилися за те, що брат чи син жертви пішов до Радянської Армії добивати Гітлера? Але багато чого не забувається… О-о, тоді, тридцять років тому, він був дужий. Жертва непритомніла після кількох його ударів. Це було нецікаво. Бити непритомного однаково, що бити мертвого. Товариство сердилось і прохало: “Данильцю, серце, трохи легше!..” А Данило не вмів легше. Він любив бити по поперекові, відбиваючи жертві нирки з другого чи третього удару. За це й прозвали його Поперечним. Приїздило, траплялося, начальство. Й він демонстрував свою силу. Особливо часто приїздив батько оцього вилупка, крайовий провідник ОУН (чин немалий!) Яків Живокіст. Данило відчував, що ця людина симпатизує йому, і особливо старався. Живокіст клацав апаратом, а Данило Слуп старався ще більше. Йому тоді здавалося, що Живокіст покаже оті фотографії самому Степану Бандері, й тоді… Що буде тоді, він не знав, але чомусь солодко завмирало серце…

І на цій фотографії Данило Слуп упізнав себе. Він душить молоду дівчину, першу комсомолку в селі. Просто дивно, як мало міняється людина за тридцять років, коли треба, щоб було навпаки.

Дівчину тоді вкинули до криниці. Це він добре пам’ятає.