Анатолій Григорович Костецький - Все - як насправдi, Анатолій Григорович Костецький

— Роль якусь учиш?

— Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумію?

— А чого ж ти сам із собою балакаєш?

— А!.. — нарешті дійшло до Сергія. — То я так… вірші повторював… Бабусю, — раптом наважився він, — чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, під ліжко!

— Ти що? — широко розкрила вона очі. — Ото я, старезна бабусенція, та й під ліжко полізу?! Чого я там не бачила — шкарпеток твоїх старих, чи що?

— Бабусю, я тебе дуже прошу, — наполягав Сергій. — Це для мене страшенно важливо! Врешті-решт я ж іменинник сьогодні… — додав він, помітивши, що бабуся завагалася.

— Ну, коли так, — посміхнулась вона — то вже зазирну!

Бабуся, притримуючи спідницю й фартух, опустилася важкувато на підлогу і, крекчучи та ойкаючи, заглянула під Сергієве ліжко.

— Ти бач! — радісно здивувалась вона. — Діма!..

А Сергій здивувався ще більше: бабуся _бачила_ дідка!

Вона підвелася, поправила фартух і мовила:

— А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя під ліжком тримаєш! Ану запрошуй до столу — на чай з пирогом!..

— Спасибі, я вже й сам вилізу! — І Діма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-під ліжка.

Тепер Сергій розгледів його як слід.

На зріст Діма був зовсім невеличкий — Сергієві до пояса, а от борода в нього сягала підлоги. Одягнений Діма був у товстий сірий светр, голубі джинси з блискучими мідними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнісінькі кеди, — щоправда, розміри на чотири більші, ніж треба.

— Ось і я! — мовив Діма, обтрушуючи пилюку, якої немало було під ліжком. Сергій побачив це тільки зараз і вирішив завтра ж прибрати.

Діма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув — чи то від нежиті, чи від пилюки — і старанно заправив кінчик бороди у задню кишеню джинсів.

— Здрастуйте, хазяєчко! — бадьоро звернувся він до бабусі, коли нарешті впорядкував свій туалет і хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечі.

— Здрастуйте, здрастуйте, Дімочко! — привітно відгукнулася бабуся. — Надовго до нас?

— Та як сказати, — розважливо проказав Діма. — Коли не женете, то на пару деньочків зостався б. — І він несміливо кахикнув у долоню.

— Та лишайтеся, скільки хочете! Місця вистачить. Я така рада, що ви до Сергійка завітали, а то вже було думала — обминете.

— А чому це ти так думала?! — обурився Сергій. — Гадаєш, я гірший за інших?

— Ну, вже наприндився, — посміхнулась лагідно бабуся. — Думала, то й думала. Що було — того нема… А коли по щирості, то трішки боялася: а як обмине тебе Діма?

— Між іншим, — поцікавився Сергій, — звідки ти знаєш, що його Дімою звуть?

— Як — звідки? — здивувалась бабуся. — Та про нього майже всі діти знають! Він до них хоч раз у житті, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки… — Тут бабуся мрійливо звела очі вгору, зітхнула й додала: — І до мене він теж колись приходив, як малою була.

— Чому ж ти мені досі не говорила нічого? — образився Сергій.

— Чекала, чи прийде він до тебе.

— Значить, перевіряла?

— Виходить, так… — сказала трохи винувато бабуся і враз перевела розмову: — Ну от, ми стоїмо тут, базікаємо, а гість, мабуть, голодний! — І вже до Діми: — Прошу до столу!

Діма, як помітив Сергій, спершу трохи ніяковів. Та він подолав соромливість і швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стільчику поближче до плити — мабуть, і досі ще не відігрівся після своєї ночівлі — і заходився смакувати пирогом із яблуками та чаєм.

Видно, він таки здорово зголоднів, бідолаха! За якихось хвилин сім дідок ум'яв п'ять чималих куснів пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергій тільки зиркав на нього й дивувався: і куди воно в нього все влазить. А бабуся підкладала Дімі шматок за шматком і підливала свіжого чаю.

Нарешті Діма задоволено хукнув, перевернув догори денцем порожню чашку, вибрав із бороди крихти й, укинувши їх до рота, мовив:

— От спасибі, нагодували! Не пиріжечок, а смакота!

— Рада, що сподобався, — зашарілась бабуся. — То, може, ще шматочок?

— Е, ні, — підняв ручку Діма, — досить, а то лусну!

— Ну, дивіться, як хочете, — відказала бабуся й заходилась прибирати зі столу.

— Можна спитати? — нерішуче звернувся до Діми Сергій.

— Питай, чого там! — поблажливо кинув Діма, щось муркочучи стиха під ніс.

— От скажіть, чому ви не боїтеся людей?

— А чого ж їх боятися? — пхикнув дідок. — Я ж казав тобі: хто не вірить у казки, той мене не бачить. А той, хто вірить, — поганою людиною бути не може! Тож і кривди від нього я ніякої не зазнаю! Зрозуміло?

— Зрозуміло! — радісно відгукнувся Сергій, бо йому зробилося страшенно приємно, що вони з бабусею таки непогані люди.

Бабуся кінчила прибирати зі столу й мити посуд і запитала у Діми:

— А що це ви дихаєте так важко?

— Нежить у мене, — пояснив Діма. — Застудився.

— Ну, нежить — то дрібниці! — кинула бабуся. — Я ваш нежить цибулькою за один день вижену!

Сергій, почувши про цибульку, аж пересмикнувся, бо пригадав, як бабуся лікувала його: натре цибулі, вичавить із неї сік, а тоді — в носа, піпеткою! Що в таких випадках буває — не мені вам пояснювати! Очі лізуть на лоба, в носі й горлі пече, ніби там хтось вогнище розпалив, голова гуде, мов дзвін, а сльози — хочеш чи ні — б'ють фонтаном. І взагалі — хочеться дертися на стелю або й вище! Зате нежиті через день як і не було!

Сергій згадав це, і йому стало трохи боязко за