Михайло Миколайович Грешнов - Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов

Отож звернемося до судових записів:

— Останнє слово надається підсудному!

Бірнс підводиться з лави.

— Панове судді! — Обличчя його, схоже на рум’яний ранет, безхмарне. Навіть прищик на переніссі не псує його сяйва. — Я радий, панове, — каже він, — що все скінчилося без наслідків… — “Щоб ти луснув…” — думає, дивлячись на Бірнса, Маккінлі, котрий найбільше, після Девідса, постраждав у тій історії, — Девідс збожеволів.

— Я не вважаю себе винуватим, — веде далі Бірнс. — Хіба провина — з’їсти помаранчу? Їдять помаранчі негри й пуерторіканці, міністри і президент. Навіть ви, пане головний суддя…

Суддя Уелч випростовується за столом, і ніби його вдарили: за тридцять років судової кар’єри він уперше шкодує, що закон надає дурням останнє слово.

— Не винуватий! — з святою впевненістю каже Бірнс.

Члени суду недовго радяться і після коротких дебатів виголошують Бірнсу виправдальний вирок. Та й справді, який тут злочин — з’їсти помаранчу?.. Інша річ — не впускати з рота зерняток. Але це стосується етики та родинного виховання. Бірнса слід було виховувати з дитинства, частіше лупцювати його.

Прокляття вам — бази і стартові майданчики!.. І тим, хто їх вигадав! — Чоловік дивився порожніми, наче діри, очима і вперто, ніби вбиваючи гвіздка, повторював:

— Так, так, це я кажу, Білл Хоуз, солдат американської армії: прокляття їм!

У барі було парко і гучно; тютюновий дим уже не кошлатився в повітрі, не клубочився пасмами, а запнув усе синім згірклим туманом, і в ньому, як у помутнілій воді, коливалися захмелілі обличчя. Я опинився тут випадково: заблукав у нетрях та причалах і, рятуючись від зливи, зрадів, побачивши перші-ліпші освітлені двері. Знайшовся в кутку вільний стілець, а сусідою випадок послав мені оцього чоловіка з божевільними очима, в грубій, казенного крою сорочці, на рукаві її чорнів прямокутник, як на тюремній чи лікарняній білизні.

Він, певно, чекав, що я відповім, і, не дочекавшись, почав знову:

— Чули про безумство на острові Бітч-Харбор?.. Не чули? І вони теж, — позирнув навколо. — Ніхто! Будь поміж них сам газетний король і той удав би невинного голуба.

Я був не газетним королем, а репортером, що починає з копійчаних заробітків, і потрапив до цієї частини міста, шукаючи пригод, про які друкують петитом на останніх сторінках. Однак я дещо згадав. Серед нашої газетної зграї ширилися чутки про дивні події на островах Тихого океану, про солдатський страйк. Потім усе це було прихляпнуте окриком зверху, і на газетні шпальти не просочилося жодного слова.

— Але я, — вів далі співрозмовник, — знаю цю історію! І може, тут, — він постукав себе по лобі, — вона зберігається в останньому і єдиному примірнику! Усі живі свідки вже мертві. Усі, крім одного солдата, на ймення Білл Хоуз!.. Пива! — гукнув він.

Певне, на моєму обличчі майнуло непорозуміння, бо він, перехилившись через стіл, підбадьорливо поплескав мене по плечу:

— Ти мені подобаєшся, хлопче! У тебе такий баранячий вираз обличчя. А я смерть як люблю баранів: добродушний народ, потішний!..

За інших обставин я образився б і пішов геть. Але тепер чуття підказувало, що ця людина не просто патякає, а, певно, знає історію, на якій можна непогано заробити.

Принесли пиво. Білл Хоуз вивільнив місце для кухлів, присунувся ближче:

— Бітч-Харбор — один з відібраних у джапів островів. Як він раніше називався по-їхньому, мені та й усім іншим наплювати! Важливо, що він дуже близько до гарячої землі, на котру зараз сиплють бомби. Взагалі-то, важливо не мені — начальству, а острів паскудний: дві-три милі завдовжки, стільки ж завширшки і плаский, мов пудинг.

— Дуба з нудьги вріжеш! НораІ — сказав Том Бетчер, кухар, коли ступив на пісок острова.

— Гірше! — докинув Хью Ласкі. — Нора хоч у чомусь, а тут — пустизна.

І точно: океан, пісок, небо — з глузду з’їхати, якби не віскі та джазові пластинки… А втім, було на острові дещо серйозніше — дві батареї ракет. Вони стояли, витягнувши, мов чаплі, шиї, ладні плигнути будь-якої миті, щоб здибитися в небосхил убивчими грибами смерті. Та нас це мало обходило. Якщо в котрогось і ворушилися мізки, наші опікуни вміли заливати їх пивом та заглушати промовами, по яких роздуми вже були ні до чого: усі наші дії відповідали слову божому, і кожний крок — волі Всевишнього. Тому ми жили без мук сумління, чекаючи, коли дадуть команду натиснути кнопку…

Білл Хоуз сьорбнув пива і знову втупив у мене темні зіниці.

— Отак тривало до ескалації, — заговорив він знову, — модне слівце, хай йому біс! Хоч і відірвано острів од усього світу, а слівце й до нас, мов вітром, занесло. Сьомого березня Джіммі Уоткінс, радист, прийняв шифровку: “Тітка Тапі прибуде сьогодні, о п’ятнадцятій… Прийміть і влаштуйте за інструкцією. Гостюватиме тридцять днів”.

Джіммі був моїм другом, те, що знав він, знав і я: обидва з Кентуккі, обох призвали в один рік. Джіммі звіряється мені в таємницях.

— Анітелень! — попередив я його. — Якщо тітонька пригожа, веселе знайомство не завадить у нашому парубоцькому житті.

О третій годині, як повідомлялося в телеграмі, показався літак. Мало хто звернув увагу на нього. Але ми з Джіммі стежили за ним і бачили, як його кидало, хитало, як він прокатався на одному колесі, змахнувши куряву з бетонованої смуги.

— Ого! — сказав Джіммі про льотчиків. — Ото хильнули до обіду!..

Розчахнувши дверцята, льотчики зарепетували:

— Трап давай! Виставилися, як на параді! Ворушись!..

Хлопці були якісь дивні. Ми знаємо цих крилатих хлюстів, представників вищої раси в армії: вони й не дивляться на нашого брата, а коли й глянуть — то тільки спогорда, Ці ж горлали без усякої пихи, і коли їм подали трап, поспішили вниз, мов до