Леонід Михайлович Тендюк - Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк

йому в горлянку ще там, у вагоні. Сподівались же на краще, ждали слушної миті, коли можна буде втекти. І от діждалися. Ну, та що жалкувати за тим, чого не вернеш!

Альфред звів руку над водою. Пальці торкнулися слизького, прозорого сталактиту.

— Краса яка! — не зважаючи на безвихідь, прокинувся в ньому на мить колишній оптиміст. — От де нашому брату, геологу, вистачило б роботи!

— Гарно, як у кіно, — невдало пожартував я.

А Кім Михайлович мовчав. «Тупцюючись» на одному місці, він уважно розглядав печеру та її зубате склепіння.

— Хлопці, сюди! — покликав. — Бачите от ту нішу?

— Що, схожа на саркофаг?

— Так.

— Бачу, — відповів я.

— До неї й попливемо.

Ми, не гаючи часу, швидко перепливли озеро.

Повітряна подушка над головою в цьому місці була ще тонша. Навислі шпичаки уже врізалися у воду — кам'яна паща от-от мала стулитися. Лавіруючи серед зубів цього страховиська, добралися до останньої кутньої стіни.

Ніша в ній, що спочатку здавалася саркофагом, виявилась печерою, з кількома довгастими отворами один над одним. Нижній був затоплений, крізь вищий з озера збігала, переливаючись за вертикальну брилу, вода.

— Пірнайте за мною!

Тієї ж миті Кім Михайлович зник у водокруті. Я з Альфредом пірнув слідом.

Здалося, минула вічність. Груди розпирала задуха, до болю тисло на скроні, паморочилась голова, а підводному тунелю не було кінця. Може б, краще вернутися назад? Що нас там чекає, за брилою, — невідомість, смерть. А на озері ми ще потримались би трохи, поки воно не затопить печери. Якщо ж вода більше не підніметься (на що мало надії — шторм лютував, не вщухаючи), тоді ми взагалі врятовані.

Та командир не вертався, і ми поспішили за ним.

Вперед і тільки вперед! Закличні, крилаті слова. Їх неспроста обрали за девіз сміливці. Повертатися до вже пройденого, можливо, й легше, а тільки що з того! Хіба б людина, володар всесвіту, сягнула космічних висот, розщепила атом, створила нетлінні шедеври, якби не йшла, падаючи і знову підводячись, вперед і тільки вперед!

Коли, нарешті, випірнули по той бік озера, очі засліпило яскраве світло. Прямовисне сонце кулею висіло над головою.

Ми опинилися серед тісної скелястої порожняви, прикритої зверху клаптем високого неба. Спід її заповнювала вода. Водойма нагадувала океанарій — вона була розташована нижче від озера, і в неї з горішнього тунелю, по якому щойно пробралися, збігав стрімкий водоспад. Пінявий потік і виніс нас сюди.

— А що я казав — геологам тут роботи непочатий край. Та й спелеологам — теж. Погляньте, які чудесні довкруг корінні породи.

Аж не вірилось, що Заєць пробудився до життя, навіть став енергійним, сповненим віри, яку він, думалося, назавжди втратив. Чи, може, Альфред перебував у шоковому стані? Хто ж би йому дорікнув за це — хлопець таке стерпів…

Стіни порожняви до верхнього ярусу, мов криничними зрубами, були вимощені широкими складчатими базальтами. Океанарій нагадував глибочезний колодязь; і через те, що був вузький, із похмурими темними стінами, — здавався ще глибшим.

Потрапивши сюди, ми помітили над собою неширокий майданчик; ковзкими уступами піднялися вгору.

Живі! Від радості хотілося сміятися й плакати.

І знову, вже не вперше, я пожалкував, що з нами немає суднового кока й веселого гітариста Антрекота Антрекотовича. Він би неодмінно затягнув пісню з репертуару Анни Герман — про те, що від життя часом доводиться-таки одержувати скупі телеграми радості.

Спливала хвилина за хвилиною, а ми нишком сиділи, звісивши ноги з карниза. Ні про що не думали, нічого не бажалось — просто смакували кожним ковтком повітря, який там, на озері, міг би стати останнім.

Сон зморював мене. Я вже склепив повіки, коли це раптом Альфред заволав:

— Кіме Михайловичу, утопленики!

Він, наляканий, квапливо показував на воду. Од неї нас відділяло не більш як десять метрів. Лавина водоспаду пінилась і гриміла на протилежному боці океанарію. А тут коливалась, мов жива, синя, сутінкова гладінь. Вода була незаймана й чиста — струмені водоспаду сюди не сягали.

— Там — люди! — вигукнув і я, глянувши на те місце, куди показував Заєць.

Перед нами з океанарію піднімалося кілька видовжених, із розчепіреними руками й ногами постатей: голомозі, білі, ніби привиди. Не було сумніву, що то люди.

Один… два… три… Кістляві, голі… Я налічив понад десять утоплеників. Та, досягнувши поверхні, люди-привиди враз ожили, заворушилися.

Хтозна-звідки у колодязі з'явилося кілька дельфінів. Описавши розгонисте коло, наблизились до загадкових плавців, підпірнули під них і, вишикувавшись по двоє, зупинилися.

Біля передніх спинних ластів — збруя й волочилися схожі на шлеї паски.

Люди, як по команді, пірнули в глибину й осідлали тварин: на кожну вийшло по два вершники.

Це було чудернацьке видовище.

Одного разу на Гавайських островах я відвідав тамтешній океанарій, спостерігав за витівками приручених дельфінів. Усе було набагато простіше. Дівчина-полінезійка, гукнувши «Алоха!», що мовою тубільців означає вітання, почала виманювати дельфінів на поверхню. Під схвальні вигуки глядачів ластоногі показували трюки: випірнувши, точніше — вирвавшись із води ракетою, на кількаметровій висоті пронизували металевий обруч, хапали з рук дресирувальниці рибу, перескакували через човен.

Звичайний цирк та й годі. Тут же, в скелі Голови Дракона, ми стали свідками іншого, схожого на те, що дехто з нас уже бачив на подвір'ї об'єкта «Баракуда»: між дельфінами йшла війна.

Страшний то був поєдинок! Приборкані й скеровані людиною, тварини нападали одна на одну, намагаючись влучити в голову або живіт. Від притаманної їм доброти й грайливості нічого не лишилося — дельфіни стали жорстокими