Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду, Панас Мирний

тілько сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору.- Немає, не видко! - промовляє так гірко, як не плаче… Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить: ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!

Коли се… зачервоніло, завидніло з-за гори… Не йде - летить Місяченько та прямо до Вечірньої.

- Зіронько моя!.. Та стрепенулася.

- Місяцю мій! Ясний мій! І обнялися. Від радощів одно одному слова не скаже.

- Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! - почала Вечірня Зоря, схилившись до нього на плече головкою.- Всі очі продивилася, тебе виглядаючи, попалила серце слізоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мій голубе, барився? Чи не гріх же тобі з мене, нещасної, отак знущатися?

- Життя моє - лихо моє! - зітхнув важко Місяць.- Нема мені добра на світі, й не діждуся його ніколи… Дізналася стара гаргара, що ми з тобою кохаємося… Отеє все біля себе держала. Було мені та й всім дісталося! Темноту костить, на чім світ стоїть…- То все, каже, та сліпорода зводні зводить! - Мене перелесником лає, тебе - повією…

- Нехай як хоче лає,- мовила Зірочка.- Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж не переможу себе - тебе любити! - І зовсім припала до нього.

- Безталанна моя! - прогув Місяць, пригорнувши міцно до себе, й гаряче поцілував у ясні очиці…

- Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та богобоязливі! Так ось як вони порпляться та голубляться! - почувся несамовитий крик ззаду них.

Озирнулися… аж біля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима іскри так і сипле.

Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала - біла-біла, вся тремтить. Злякалася.

- Геть, повіїще! - желіпнуло на ввесь рот Сонце 1, вхопивши Зорю в руку, наче м'яч той, швиргонуло за гору.

Від того гуку й другі зірочки прокинулися. Глянули - Вечірньої немає, а над горою палає Сонце… Як сипнуть, та врозтіч, та навтьоки! Зразу де й ділисяі - А ти, стара, лиса собако! - гукнуло знову Сонце.- Ти ж божився, ти ж присягався, що, крім мене, в тебе другої немає!

Місяць тоді й голову опустив. •;

- Так оце той тихий, оце той незамутний!.. Ось І же тобі!; І, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по голові… Аж небо охнуло! Кров так і бризнула, розлилася по ньому… Червоно-червоно стало… Більша половина місяцевої голови плюснула за гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'явився на другому краї.

V

Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів… Отетеріли й дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали. їм було страшно своєї матері - така вона сердита та люта їм здалася… Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї, А тим часам і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти - Морок, а Сум плазав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку - болісну та плакучу: Гнів-батько д назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ… І] Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!

Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток… Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала - й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.

- Се ти знову приблудився до мене? - скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.

- Ні, се я,- одказує хтось невидимий таким плавучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.

- Хто ж ти?

- Я - Журба.

- Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!

- Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.

Бідна дівчинка так і звилася…

- Чого ти, сестрице? - спитала її друга, дивуючись.

- Як чого? - відказала за неї Журба з серця.-• Хіба ти не знаєш? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?

- Ну, то що? - спокійно допитується сестра.

- Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.

- Що ти мелеш? - одно допитується друга.- Я й не розберу нічого.

- Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?

- Ну, то що?

- Як що? Хіба так можна?

- А Місяцеві можна було зрадити матір?

- Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.

- Як там не наказано - не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!

А перша дівчинка як скрикне:

- Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! -^ Та як схопиться за голову, як заголосить!

За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:

- До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви,- каже,- мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє - йдіть на неї й володійте нею. Ти,- каже на першу, котра на неї так нарікала,- за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти,- повернулася до другої,- за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою! І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.

VI

От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди.