Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

а в садочках срібні яблука ростуть. Козак підсів до своєї нареченої і

пригорнув її. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке

радісне й чарівне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми

його одкладаємо? Нащо марнуємо дні? Дівчина глянула на нього з

коханням. - Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та

тільки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скоріше

поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала

свої очі. - Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам. - Про що ж

то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих і

з-поміж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й

Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений,

чемно вклонився старому, покірливо проказавши: - Хотіли ми, тату,

просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти. Старий

козак докірливо похитав головою. - Се ти, козаче, замість того, щоб

неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших

часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала

рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе

шлюб, козаче... та й Галя ще не перестаріла. Од такої відповіді Демко

засмутився і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до

плеча і поцілувала його в руку. Серце старого запорожця зразу

пом'якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він

сказав, сідаючи на землю: - Сядемо, діти, та поговоримо... Галя сіла

поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку. - Як

його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, - почав старий

запорожець, - коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?..

Поховали Матір-Січ? Молодий козак не хотів так легко піддаватись. - Та

що ж, тату... - сказав він. - Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі

не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують

деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав

головою. - Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки

лихо наше, що Січі вже немає... Не вперше руйновано Січ Запорозьку:

руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо

жива була душа козацька... Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили

її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука

пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано

після того, як залито кров'ю її шанці... Та смерть була б не

довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за

собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна,

а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними

руками задавили свою матір! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що

ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли

стати за свою правду і скорилися лихій долі? - Не знали ви, що робити?

- в запалі скрикнув Балан. - Та коли б за моїх часів був такий кошовий

отаман і така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнім тілом

у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за

козацьку волю й честь! От що! - От ви, тату, й у цьому мені дорікаєте

і до мене неприхильні стали... А ми ж мало не так і вчинили, як ви

говорите: ми скинули було всю старшину і обрали іншу, що згодилася

вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на

окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом і

сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут

було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того,

щоб обороняти Січ, посідало на човни, та й помандрувало на Дунай! -

Тяжке горе! Смерть козацькій волі! - Та через що ж, тату, смерть?

Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька - от і все. - А тут же?...

Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми від дідів-прадідів

обороняли і од бусурманів, і од поляків? Молодого козака дивувало, що

старий бідкався про степи. - А що має статися з степами? - сказав він.

- Степи несходимі... безкраї... їх ні переорати, ні кіньми випасти.

Хоч би й чужі люди понаходили сюди так і то на всіх вистачить землі і

людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай

Запорозька Січ од вас трохи далі буде - на Дунаї, а проте ви

знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і

добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з

вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу - будемо обоє вашу

старість доглядати. Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до

батька та цілувала його