Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

Мєдвєдь, чи ти, Тоні, або бідолашна Сандра, чи моя циганка-матір, що вийшла заміж за франкфуртського поліцая гера Зелененка, тоді ще простого київського прапорщика Івана, мого батька, – вони всі нашаровувалися невидимими пластами на тремку історію мого минулого, на все моє життя, аби підштовхнути мене до стану вічного щастя, захоплюючої гармонії з собою, у якій я перебуваю відтоді, як твердо вибрала й усвідомила свій життєвий шлях.

Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадів від батьківської невеликої квартири у Франкфурті-на-Майні, де я народилася. Хоча – ні. Мене привели на світ у таборі для біженців. Але я зовсім не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кілька місяців по моїй з’яві батьки таки отримали власну домівку в одному з похмурих багатоповерхових будинків, котрі довгими рядами встилали передмістя, даючи притулок сотням сімей з усіх куточків пострадянських країн.

Дорослі франкфуртці називали нас азюлянтами (від німецького «Asyl» – відведене для біженців місце), і це слово звучало в їхніх вустах принизливо. Дітлахи ж у садках, школах чи просто на ігрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозуміти, що від нас зле пахне. І не одна я натирала у ванній своє дитяче тіло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кімнат, квартир, під’їздів, будинків, дворів. І єдине, чого нам хотілося найбільше, – бути прийнятими за своїх.

Знаєш, милий мій Тоні, нещодавно, коли мені виповнилося двадцять, я зрозуміла, що все моє життя, усі ті люди, звичайно, крім моїх батьків, є долею, котру я вибрала сама, вибрала свідомо у своєму прагненні до щастя. І навіть Іґарьок був моїм вибором, хоча ним, як іншими, зовсім не струменіла музика. Але я була потрібна йому. Вірніше, не я, а моя чиста і світла любов до нього. І я мовчки пішла за ним із вірою у диво – що моє кохання безмежне, його вистачить на двох.

* * *

У нашій сім’ї ніколи не соромилися циганського походження моєї матері. Навпаки, батько дуже любив її, смаглявошкіру і чорнооку, хизувався нею і, як заведено у німців, на вулиці завжди тримав її руку. Дивно, але вони ніколи не розповідали мені про зачаток їхнього кохання, тільки коли я, сміхунка мала, лестячись до котрогось із них, запитувала, глипали одне на одного любовно і мовчазно вичікували, що ж відповість інший.

– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.

І то вже потім, у Відні, я зрозуміла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сім’ї. Одне слово, мені поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любові і в ній народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсім не про них, моїх найрідніших. Вони залишилися у не рідному для них Франкфурті. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вісімнадцятилітню, підійняло першим сильним вихором кохання і понесло у світ, котрий, як мені здавалося, тримав для мене у кишені сотні веселкових барв. Від однієї всепоглинаючої любові, любові до батьків, я відразу, ще не вміючи знаходити середини, перекинулася на іншу – до чоловіка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якої мене навчила наша циганська пісня.

Сліпий номер два
Трагічний

Першим свідомим сліпцем мого життя став той, у Києві. Мені саме мало стукнути вісімнадцять, і я вперше поїхала до України сама. Перед тим була тільки в дитинстві – з мамою, коли вже отримали німецьке громадянство. Брудна гітара та зашкарублі пальці старого привертали мою увагу щоранку та щовечора, коли я поверталася до квартири батькового шкільного товариша, у якого мешкала. Той пізній вечір, коли я, усміхнена, на крилах пустощів, зачарована країною моїх батьків, котрі виплекали і в мені повагу до неї, навчили мови, летіла до багатоповерхового будинку, не став винятком. І я, радісна, у черевиках на високих підборах, розфарбована зовсім не по-європейськи, мов перед кривавою сутичкою з індіанцями, як завжди, на хвильку зупинилася перед ним, співцем, аби мить знову, вкотре, дати себе зачарувати вдалим поєднанням витончених звуків його гітари з бідацькою зовнішністю. Німецькі безхатьки – зовсім інші. І навіть горе та знедолена тривога в їхніх очах – зовсім не такі, як у позирках українських бідолах.

Я дуже люблю музику. Це у нас сімейне. Генетичне, так би мовити. Як заспіває на котромусь із свят батько, то його друзі-німці, котрі й не звикли супроводжувати застілля музикою, – з повагою у погляді замовкають. Мама ж моя – вроджена танцюристка. Вона і мене, шестилітню, вже віддала до музичної школи.

Саме біля київського сліпого мене вперше побачив Ігор. І його не залишили байдужими мої повні натхнення очі. Той був справжнім енергетичним вампіром, але я ж іще не знала, що він вишукує когось такого невинного, як я: того, хто сам, добровільно віддасть йому все своє внутрішнє тепло, того, хто живитиме його невпевненість своєю засліпленою любов’ю. Ми не знали, що приготувало нам завтра, але ми обидвоє відчули, як нас пов’язала пісня старого сліпця. Та так міцно, що її мотиви врізалися до наших тіл. І щоб роз’єднати наші долі, прийдеться різати по-живому.

Я закохалася так, як закохуються у вісімнадцять. Хоча ні, я завжди кохаю натхненно… і кожного разу, на щастя, мені здається, що це знову на все життя. Тоді, коли до нашої першої з Вєдмєжонком сварки залишилося менше двох років, я стояла в підземному переході й розглядала його, одягнутого по-літньому, у футболці, з якої у всі боки випихало свої сині щупальця замислувате тату, воно сповзало на руки, а з V-подібного вирізу підступало аж до шиї. Воно було завелике, аби приховати його шматом по-європейському модної тканини. Та він, мабуть, і не ховав, навпаки, хизувався малюнком на своєму тілі. Тавром. Звідки ж було мені тоді, у вісімнадцять, знати, що він таким робом компенсував психологічний ґандж – брак маскулінності.

То вже потім я виціловувала синій, заколотий у його шкіру візерунок. Боже, зараз уже навіть не згадаю, яким він був, не згадаю усіх детальок того малюнка, а колись же був для мене еротичним подразником – я завжди розглядала той