Річард Адамс - Небезпечнi мандри

місцини, й подалися ходами-переходами, аж поки опинилися під самим лісом, серед дубового коріння. Тут їх зупинив великий, кремезний кріль — вартовий з Оусли. У нього на голові хутро виросло кумедною кучмою, від чого цей оусланець мав чудний вигляд — от ніби носив шапку. Тому його й прозвали Тлайлі, що означало «Кучма».

— Ліщина? — спитав Кучма, принюхуючись до нього в пітьмі серед коріння. — Ти ж Ліщина, правда? І що ти тут робиш о цій порі?

На П’ятого, що став трохи позаду, він навіть не звернув уваги.

— Нам треба побачити Головного, — пояснив Ліщина. — У важливій справі. Можеш ти допомогти нам, Кучмо?

— Нам? — перепитав Кучма. — І він теж іде до Головного?

— Так, мусить іти. Повір мені, Кучмо! Хіба ж я часто набридаю такими проханнями? Чи я досі хоч раз просився до Головного?

— Гаразд, я допоможу тобі, Ліщино, хоч, може, мені й одірвуть за це голову. Я доповім йому, що ти тямущий кріль. Він мав би й сам пам’ятати тебе, але ж старість… Почекай тут!

Кучма одбіг трохи далі й зупинився перед входом до великої нори. Він стиха мовив кілька слів, яких Ліщина не розчув, і його, мабуть, закликали досередини. Двоє кролів мовчки чекали, тільки П’ятий час від часу нервово здригався.

Головного Кроля звали Треара, що означало «Пан Горобина». Свого високого становища він доскочив не тільки завдяки колишній молодечій силі, а й завдяки розважливості та холоднокровності, чого якраз бракує чи не всім кролям. Він ніколи не панікував через тривожну чутку або небезпеку. Коли була розгулялась жахлива епідемія міксоматозу, він аж ніяк не розгубився, звелівши безжально проганяти геть будь-якого кроля, що хоч трохи був схожий на хворого. Треара не піддався на заклики переселитися кудись і запровадив цілковиту ізоляцію колонії, чим і врятував її від вимирання. Він же якось-то перехитрував одного особливо зажерливого горностая, заманивши хижака між фазанячі клітки, під дуло доглядачевої рушниці — важачи, звісно, власним життям. Він і справді старівся останнім часом, але міркував ще досить добре.

Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.

— Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?

— Ліщина, — виправив Головного Ліщина.

— Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг…

— Мій брат.

— Твій брат, — повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» — Будьте як дома. Покуштуйте салати.

Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі полем. Крайнім рідко доводиться куштувати салату, дехто й не знає, що воно таке. Ліщина чемно взяв маленький листочок і пожував. П’ятий відмовився і тільки сидів, кліпаючи очима та, як на лихо, сіпаючись усім тілом.

— Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний. — Скажіть, чим я можу вам допомогти?

— Пане, — трохи невпевнено почав Ліщина, — це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

— Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено. — А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.

— Не знаю, — відказав П’ятий. — A-але це щось д-ду— же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе, — не до ладу закінчив він.

Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

— Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

— Тікати! — випалив П’ятий. — Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

— Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

— Бачите, пане, — пояснив Ліщина, — мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

— Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний… гм, юний… твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

— Вони послухаються вашого наказу, — уставив П'ятий.

— Дуже мило з твого боку, — відрізав Треара. — Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж…

— Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий. — Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

— Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина. — Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

— Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва,