Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

— Спершу, — каже, — треба випробувати.

Взяв зелену лозину і кинув у воду — лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.

Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду — вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий — з ногами, Марко Бігун — з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке — тільки дим від нього пішов!

Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.

Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.

— Здоров, царевичу!

— Здрастуй! А ти хто такий?

— Я Іван Голий.

— Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий. Я б свиней не пас.

— Тепер кінець твоїй службі!

Тут вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.

Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:

— Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? — І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.

Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.

Біла качечка

Один князь одружився з прекрасною княжною і не встиг іще на неї надивитися, не встиг іще з нею наговоритися, не встиг іще її наслухатися, аж чекала на них розлука: мусив князь їхати в далеку путь, залишати дружину на чужі руки. Що ж поробиш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти.

Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати.

Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить.

Скоро чи ні прийшла до неї жінка — здавалося, така проста, щира!

— Чого, — каже, — сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла.

Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла.

— Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?

— Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не біда!

Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.

— Пливи ти, — каже, — білою качечкою!

І попливла княгиня білою качечкою.

Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.

Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.

А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — нікудишка; і дітки її вийшли — хлоп’ята.

Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.

— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.

Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.

Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.

Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.

Уночі прийшла відьма під двері й питає:

— Чи спите ви, дітки, чи ні?

Нікудишко відповідає:

— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!

— Не сплять!

Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:

— Чи спите, дітки, чи ні?

Нікудишко знову каже те саме:

— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!

«Що ж це все один голос?» — подумала відьма, відчинила тихесенько двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, умить обвела їх мертвою рукою — вони й померли.

Уранці біла качечка кличе діточок: дітки не йдуть. Відчуло її серденько, стрепенулася вона і полетіла на княжий двір.

На княжому дворі, білі, як полотниночки, холодні, як крижиночки, лежать братики рядком.

Кинулась вона до них, прилинула, крильця розправила, діточок пригорнула і материнським голосом заридала:

Кря, кря, мої діточки! Кря, кря, мої голуб’ята! Я нуждою вас викохувала, Я сльозою вас випоювала, Темної ночі не досипала, Крихточки не доїдала!

— Дружино, чуєш, дивина! Качка голосить.

— Це тобі здається. Накажіть качку з двору прогнати!

Її проженуть, вона облетить і знову до діток: