Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

— Про Гесіода? — Бен знову глибокодумно примружився. Від натуги пухленькі щоки у нього налилися дівочим рум’янцем. — Про Гесіода... Гесіода... А-а-а! Так це ж той, правда? Ну, де Смоктуновський грає? На шпагах вони б'ються! Точно — це він, потрошитель!

І Бен розплющив неймовірно голубі очі й зітхнув з почуттям людини, що благополучно проскочила між Сціллою і Харібдою.

— От що, голубчику, — сказав директор. — Після того, як Нефертіті стала польською співачкою, ти зробив друге епохальне відкриття... Професор Введенський (був такий відомий історик) поставив мені «кілка» тільки за те, що я знав той уривок з Гесіода напам’ять, але збився на двох останніх рядках. А як же я тобі, голубчику, поставлю п’ятірку, коли ти — свята простота — переплутав геніального поета з якимось шпагоковтателем чи потрошителем. Так що сідай, голубчику. І май за відповідь трійку з плюсом. Плюс тобі ставлю за хоробрість.

У класі знову прокотився легенький шумок. Однак той шумок анітрохи не збентежив Бена. Плюс — це все-таки якась відзнака, а до відзнак, нагород, значків славолюбне Бенове серце було страх небайдуже.

Бен зробив такий жест, начебто повісив новенький, щойно одержаний плюс собі на груди, і гордо сів за парту.

А директор попросив розгорнути карту Аттіки й знову заговорив до класу спокійним хриплуватим голосом. Він часто зупинявся, витирав хустиною лисину, і тоді Женя бачила, як у заклопотаній директоровій голові настирливо видзвонюють телефони.

Женя — вона любила Петра Максимовича, любила його уроки, з радістю бігала в кабінет по карти й нетерпляче тягла руку, щоб її спитав. А от зараз... І сама не знала чого — нахмурилась, уперлась очима в підлогу. Так з нею траплялося завжди. Навіть тоді, коли була винна і в душі розкаювалась, вона не вміла видавлювати із себе покаянну сльозу, ще більше супилась та мовчала.

— Цибулько, — звернувся до неї директор. — Кажуть, ви ходите в басейн.

— Ходжу.

— Щодня?

— Щодня.

Дівчина відповідала, не підводячи голови. І раз у раз підсмикувала ранець. (Він найбільше її непокоїв — там вовтузився той, кошлатенький).

«Так-так. — Директор постукав пальцями по столу. — Чомусь їм здається, особливо цим п’ятикласникам, що вчитель — мало не їхній ворог. І не знають голубчики, що такий ворог, як я, не може заснути вночі без таблеток, бо лізуть у голову оці непотовкущі Бени, й Цибульки, і сотні таких, як вони, і всі різні — щирі й лукаві, добрі й злостиві, і ти про кожного думаєш: як же тобі, голубчику, вкласти в голову розум, а в душу серце?»

— Щодня в басейн — це чудово, — говорив далі директор, — Чудово! Господи, що я дав би зараз, аби хоч раз на тиждень сходити не те що в басейн, а просто на свіже повітря, десь на схили Дніпра, поблукати, подихати вільно. Але!.. — і директор скрушно розвів руками, мовляв, така розкіш не для нас, педагогів, і в його облисілій голові завихрило й заметелило — дзвінки, наради, графіки, конференції...

— Скажи мені, голубонько, сама ти ходиш у басейн чи, може, ще хтось із вашого класу?

— Сама.

— А чого? Ніхто не хоче ходити? Чи ти нікого не пробувала загітувати?

— Не хо... не знаю.

— Не знаєш. — Петро Максимович зробив паузу.

А ти дружиш з ким-небудь у школі? Або взагалі — у дворі чи в басейні? Є в тебе друг?

Женя підсмикнула ранець, переступила з ноги на ногу. Від довгого й напруженого стояння у неї аж отерпла спина. Подумала: «Гм... Чи є в мене друг? А хіба про таке говорять? Та ще дорослим?»

Друг...

Вона глянула у вікно — і засвітилось її лице, ожили й спалахнули золотистим вогнем великі світло-каштанові очі, завжди по-дорослому серйозні й трохи присмучені. Женя згадала свого Мотю, якого любила, з яким приятелювала і дружби з яким — на людях — соромилась. Бо той Мотя був удвічі менший за неї. Це дрібненьке худорляве хлоп'ятко, вухате, як і вона сама, схоже на зайчика, щодня самотньо стирчало у дворі, під кочегаркою, і дивилося на вікна Жениної квартири. Воно часто стояло з обмотаною головою (у нього від простуди текло з вушок) і терпеливо, цілими годинами очікувало Женю.

Коли дівчина виходила у двір, Мотя аж стрепенався від радості, підлітав до неї і без кінця лопотів-лопотів — швидко й кумедно. Так серйозно й заклопотано розказував їй про котів, про поламану машину, про поганих дівчисьок — про все на світі. І який він був щасливий, коли Женя дарувала йому мідні гудзики, скельця, блискучі обгортки з-під цукерок!

А ще Женя дружила з професором Гай-Бичковським із третього поверху, дружила з кондукторами трамвая, з одноруким інвалідом, що продає на базарі гарбузове насіння, з дідом поштарем, який узимку носить пошту без рукавиць і каже, що йому зовсім не холодно, з продавщицею молока, з перукарем Мусієм Давидовичем, котрий поза всякою чергою робить їй спортивні зачіски...

Та хіба згадаєш усіх, з ким дружила і дружить Женя Цибулько? І хіба скажеш про це директорові школи? (Особливо про Таємного друга, про волохатенького!)

— Ні, — холодно проказала Женя. — Ні з ким я не дружу. Уроки...

— Погано, — зауважив директор. Видно, розмова його трохи стомила, бо він усе частіше прикладав руку до хворого серця й морщився. — Погано, — повторив він. —

У твої роки треба обов’язково дружити. З людьми, з деревами, навіть з павуками. Хоч, правда, я не вірю у твою самотність. Не вірю. Видно, ти просто не хочеш відверто говорити. Ну, це справа твоя...

Довгим стомленим поглядом він подивився на вікно, на штору, пожовклу від сонця й притрушену вугільним пилом: з вулиці чулося розмірене вистукування двигуна — то робітники ремонтували дорогу біля школи. Долинав скрегіт трамвая на повороті, докочувався гомін великого міста.