Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

не зникло, тобто не відмерло, але чому, бажаючи вив’язатися, хочу, навіть оцим писанням, оте в собі загасити? Чому солодко не поколихатися любим спогадом із юності і тим себе втішити, а коли людина втішена, то турбот напевне позбувається, тобто мана зникне сама від себе. Причина ж тут, очевидно, елементарна: згадуючи бозна-як колишню любовну історію, я, очевидячки, таки не завершив її в собі, хоча чудово відаю, що повернення чи якихось корекцій до неї вчинити безсилий. Але вона, признаюся, засіла в мені, як одна із загадок, яких не зумів таки розгадати, та чомусь не викинув із голови, тож моє намагання позбутися мани, можливо, і є останньою спробою цього ребуса розгадати, а може, кросворда, заповнивши відповідними словами його перехрещені і поєднані клітинки. Зрештою, я помітив, що тепер мода на кросворди, їх масово друкують газети, є окремі кросвордні видання, і, їдучи в метро, чи в тролейбусі, чи в трамваї, раз у раз натикаюся на зосереджено схилені голови, у і — ручка, яка хапливо вписує у клітини слова; інколи цим дивним заняттям захоплені хлопці, але переважно — таки дівчата, однак тільки молоді, принаймні мені не доводилося побачити жодного старого (не кажу вже про стару) розгадувача кросвордів. І мені здається чи думається, що отой містичний потяг до таких зáбавок є певною потребою тих молодиків, що також по-своєму заповнює якусь клітину їхньої душі, адже коли знову згадати про душу, то чи не є вона отаким таємно записаним кросвордом, який розв’язується, як і більшість головоломок, надрукованих у газетах, тільки частково.

Чому так цікавлюся цими ребусоманами? А з простої, навіть банальної причини: річ у тім, що в ці важкі часи мушу трохи підробляти, отож друкарі подібної продукції у якийсь загадковий спосіб виловили з маси мене, і я мимоволі став одним із тих невидимих, хто кросворди продукує, а робити мені це не важко, бо, як сказав, маю значну книгозбірню й немалу ерудицію, принаймні з питань культури та літератури. Отже, я є не споживачем кросвордів, а творцем їхнім, і чи не є оця таємна (адже ніде прізвища над тими творіннями не ставлю) діяльність причиною того, що в моїй пам’яті раптом виплив отой давній ребус, не паперовий, а життєвий, і я вперше вирішив скласти кросворда не для отих юних споживачів, людей метро чи поземного транспорту, а таки для себе?

Признаюся, історія, яку хочу тут розповісти, є головоломка мого життя, бо решта протекла монотонно і на чужі очі нецікаво, хоч для мене й цікаво, бо завжди жив якимись науковими захопленнями, упорядковуючи книги й пишучи до них передмови, але це ніколи не складалося в якусь персональну історію, отже я людина, яка не створювала довкола себе фабул, і моє життя стало не дієтворче, а плинне, і причиною того — схильність до самотності та індивідуальної праці, адже всі історії цього світу — це зіткнення та скрешення, поєднання і роз’єднання, любові і ненависті, заздрості, віхи змагань, воєн, боротьби однієї людини з іншою, бо коли взяти історію людства, то її можна розглядати як безконечний потік воєн, а ті племена, які вироком долі опинилися зачинені на островах в океані, котрі таких воєн не вели, так і залишилися первісними й мозку свого достатньо не розвинули. Ось чому, гадаю, люди давніх часів, ще язичники, уподібнювали себе до звірів: ті до вовків, ті до левів, орлів, лисиць, коршаків, тигрів, леопардів та інших хижаків; іншого типу істоти — до тварин травоїдних (корів, коней, овець, баранів, кіз, козлів, сарн, лосів) чи риб, повзучих і стрибучих (вужів, зміїв, драконів, жаб, ящірок); чи до комах. Отже, Комаха з «Доктора Серафікуса», як казав, до мене уподібнений, і я із цього поля. Але й комахи є різного типу: метелики, комарі, мухи, бджоли, жуки тощо, отож я серед них — жук; до речі, й прізвище моє — Жук, а що це значить? Тільки те, що є носій таких генів у поколіннях, і тут нема ради, така вже моя порода; ясна річ, як на вовків, лисиць чи гадюк цілком нікчемна. Але кожна твар цього світу для чогось у ньому потрібна, а ще — безподібна. Зрештою, і серед комах існують оси, джмелі чи ґедзі, чи інші агресивні істоти, та й мурахи боляче кусаються, а ще й тримають у залежності тлю, у якої відбирають її сік. Я ж у цьому світі намагався нікого не кусати, не зневажати, не поборювати, не нищити; навіть муху ніколи не зачавлю, коли влітає до кімнати, а намагаюся вигнати зі свого посілля геть. Ось чому залишився самотником і жінки до мене інтересу не виявляли, бо я для них істота цілком нецікава, адже не можу стати завойовником а чи воєм для змагання з ними, а без цього який їм до чоловіка інтерес?

2

Однак так було не завжди. І в мене є своя історія, лише одна і, певна річ, із юності, коли уклад моєї персони ще не усталився і поки ще не збудував у цьому світі фортеці, якою й стала моя однокімнатна квартира, завалена книжками; на цю твердиню, до речі, ніхто не вчинив нападу, отож і оборонцем її не випало ставати, а це значить, що в розбурханому, повному пристрастей світі зумів вибудувати аж такі стіни, яких ніхто приступом не взяв, а ті мури, яких ніхто не звоював, поступово перетворюються на маленьку пустелю, куди не заповзають і не забиваються чужі істоти, бо тут їм немає пожитку. Отже, у змаганні зі світом я ніби й переміг, але не такий дурний, щоб не розуміти й іншої істини: кожна перемога завжди є і поразкою, бо одне завойовується, а інше тратиться, через це вельми поділяю вигука якогось давнього мудреця: «Горе переможцям!» — бо це формула цілком тотожна іншій, ще античній: «Горе переможеним!» Тому моя перемога — це те саме, що поразка, а поразка моя — перемога. Таке проголосив був і Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, але не піймав», — але насправді, як мені здається, світ його таки піймав, бо його твори не загинули разом із мислителем, але здобули більше-менше поширення; зрештою, відомою притчею про птаха Сковорода звідомив, що й сам чудово розумів умовність самонадійної фрази, нібито світ його не піймав. Ті, кого ловлять, не бувають незловленими, а тільки ті, кого не ловлять,