Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

У сувої мойр він — цільний блок, без фрагментації (ніби добре збережена частина поруйнованого часом сувою), тобто без дефектів.

Друга частина має назву «Театр прози». Такої поетики я вживав у «Срібному молоці», але тут її реалізовано у формі балету («танкú життя»). Загальна назва цього танцю: «Бал-маскарад із собаками» — оповідь подається іронічно, а заразом і трагічно, отже, маємо трагікомедію.

Наступне дійство «Театру прози» — «Сфера». Тут зображено замкнутий світ родини, яка вся в антагоністичному змаганні. А герої — ніби актори, які грають в ефектних сценах перед одним глядачем, яким є наратор, тобто оповідач історії, де трагічне поєднано з комічним.

Це саме — і в третьому романі, «Милий кохання тягар». Написав його, спираючися на слова Лесі Українки з драми «Блакитна троянда», які поставив як мотто: «Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна». Чи ж не чудовий сюжет заховано в цих словах? Початок веду з першої половини XVII ст.: ідеться про любасні подвиги такого собі князя Лика (до речі, такий справді існував, про нього сказано в «Київському літопису» зазначеного часу). Віститься, зокрема, й те, що князь загинув од чарівниці. Але історія на ньому не завершується, а тягнеться до чотирнадцятого коліна. Отже, охоплено XVII, XVIII, XX століття, а четвертий і п'ятий епізоди виводять до століття XXI. Такої поетики я вживав, як бачить читач, у «Трьох листках за вікном», але тут фрагментація монтується складніше і ніби розкиданіше, хоча насправді єдності дії дотримано.

Через таку структуру я й назвав увесь роман клаптиковим. Звідки взяв цього терміна (адже його годі знайти в жодному словнику)? Усе пояснюється просто. 1986 року я видав, як уже згадувалося, роман «Три листки за вікном». Рецензій було достатньо, але звернув увагу на одну, яку написав такий собі О. Гриценко під назвою: «Про деякі властивості клаптикових ковдр» (журнал «Київ», 1987, № 5, с. 128–131). Рецензія була негативна, але мене в ній зацікавили оті «клаптикові ковдри». Ясна річ, що жодної клаптиковості в «Трьох листках за вікном» не було, але, як і щодо «роману юрби», про якого прочитав у Лесі Українки, мене осяяла думка: «А чому не написати і такий, тобто клаптиковий, роман?» Довго з тим длявся, але таки написав. І ось він перед тобою, читачу: «Фрагменти із сувою мойр».

1990-х років ми разом із Р. Корогодським видавали серію «Модерна література XX століття». І була добра традиція: опріч сильветки про автора, подавати аналогічну про художника-оформлювача книги. Скористаюся з цієї традиції тепер і скажу добре слово про художницю Наталію Михайличенко.

Оформлення «Фрагментів із сувою мойр» — цікавий зразок уміння мисткині створити уладнану систему ілюстрацій при гармонійному урізноманітненні. У давньоримській мітології мойри — богині долі, а сувій мойр — це людське життя, де є початок (Клото пряде нитку існування), протяг (Аяхесис ту нитку тягне у світовому просторі) і завершення (Атропос ту нитку втинає). Три мойри на обкладинках змінюють одежу, чим передано рух їх у часі; для кожної частини на шмуцах подано кожну мойру зокрема з чудовим орнаментуванням; на зворотах шмуців є алегоричний знак, ніби код тексту, і все це вельми елегантно поєднано й вабить до тексту через м’які перегуки. Художниця не використовує дешевих ефектів, а зачаровує вишуканістю малюнку.

Валерій Шевчук

Схильність старших літами до споминів — річ натуральна, і ніхто з того не обурюється, хоча молодші чомусь незмінно обурюються із незгаслого інтересу старих до сексу, очевидячки приписуючи право на такі речі тільки собі. Гадаю, що вони не мають рації вже тому, що не збагнули простої істини, яку досконало пізнають тільки старші, ба й старі: людина із напівзруйнованим тілом, а це і є старість, анітрохи не руйнується психічно й емоційно, можливо тому, що, як писали середньовічні філософи, душа, наявна в кожній людині, завжди незмінна, вона не буває ані молодою, ані старою, а як визначив ще 1607-го автор «Душевника», що сховався під криптонімом Г. Т.: «Душею чоловіка живого називають» і «Душа — це є чоловік», отже, доки чоловік живе, доти ним керує ота часово незмінна душа, і цю істину, скажімо, утвердив у «Трактаті про душу» Касіян Сакович, написавши: «Душа дійсно є формою, яка дає життя природному тілу, що має різні частини і здатності до буття». Отож саме душа, бувши незмінною, а відтак вічно молодою, часом протестує проти загасання й руйнування тіла і штовхає старших людей, особливо чоловіків, на смішні любовні авантюри, а смішні тому, що вони рідко предметом кохання вибирають ровесниць, а здебільшого таки молодих; тоді молоді в натуральній зневазі до ветхого не раз мстяться над старими гріховодами, як назвав такий тип Агатангел Кримський, — є в нього оповідання під заголовком «Записки старого гріховоди». З оцих моїх аберацій доскіпливий читач може виснувати, що я старий учений, так воно і є; признаюся навіть, подібний певною мірою до Комахи з «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича, тобто я визнаний у науковому світі майстер не своєрідно прочитувати художні тексти, а творити до них примітки чи коментарі, а отже, подобаю на такого собі жука в коробці, але мене заклав до неї не якийсь шибайголова хлопчак, а таки я сам, і коробка моя однокімнатна квартира на п’ятому поверсі п'ятиповерхової більшої коробки, ущент заставлена книгами; жіночим духом у ній ані пахне, хоча якісь виходи у світ, де блукають оті фізіологічні відмінниці, котрі нам супротилежні й емоційно, й психічно, й інтелектуально, у мене були, і хоча я твердо певен, що не належу до старих гріховодів, але з якогось часу несподівано помітив, що здобув здатність до спогадів, особливо перед сном, власне до спогадів про одну, може й банальну історію, яку й вирішив оце записати і то найімовірніше для того, щоб звільнитися від мани, бо це, здається, таки нею стало, — вона мене по-своєму й мучити починає. Достатніх причин такого стану до кінця не розумію, навіть сумніваюся, що це треба розуміти, бо коли щось у житті є — воно явне, отже,