Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

— Сон мені такий снився, — клацнув язиком Данченко. — Ось і Маркус наш в разі чого скаже: сон Котовському розказував.

Раптом він напружився, ввімкнув рацію.

— Так, увага, приймайте вантаж, виїхав!

— Приймайте вантаж, виїхав! — почули в машині спостереження і відразу побачили, як джип Семена Котовського вирулив з двору, де знаходився службовий вхід до банку. Саме через ці непримітні з вулиці двері останнім часом любив приходити до свого офісу банкір.

Джип, не порушуючи правил дорожнього руху, вирулив з тихої вулиці, де розташувався банк, на центральну, далі посунув у бік дніпровської набережної. Міліцейська наружка рушила за об'єктом, тримаючись на передбаченій інструкціями відстані. Тим часом паралельним курсом рухалася ще одна оперативна машина — через деякий час вона прийме Котовського в колег поведе далі, поставивши до відома про свій маршрут третю машину.

Так, міняючи один одного, оперативники пасли Семене Котовського вже другий тиждень. Правда, без жодного результату. Але краще не говорити про це Шаленому Майору.

Якійсь час нічого не відбувалося.

— Він зупиняється на набережній, — доповів раптом оперативник, який вів машину. — Виходить.

Джип банкіра зупинився на набережній біля бровки тротуару.

Семен Котовський, як був, у піджаку, вийшов, прогулочним кроком наблизився до парапету, обперся об нього ліктями, дістав з кишені пачку цигарок, закурив. Сонце палило нещадно, та піджака банкір не знімав. У салоні джипу, а також всюди, де він бував по справах, постійно працювали кондиціонери. Йому навіть часом ставало прохолодно.

Провівши байдужим поглядом прогулочний теплохід і заодно згадавши, що через кризу доведеться відкласти покупку нової яхти, як він пообіцяв коханці, минулорічній Міс Чернігів, ще перед цим Новим роком, Котовський докурив до фільтра і жбурнув бичок під ноги.

— Добрий день, — почулося поруч за хвилину.

Здивовано повернувшись, банкір побачив поруч із собою чемного хлопчика років дванадцяти.

— Добрий день, — повторив він.

На жебрака хлопчисько зовсім не схожий. Навпаки — вдягнений акуратно, та й на вигляд — миле домашнє дитя. Сам Семен Котовський теж колись таким був, і лишався позитивним відмінником та переможцем шкільних і республіканських математичних олімпіад, аж поки не зайнявся продажем палених джинсів сільським ковбоям до заводського гуртожитку — страшно подумати! — тридцять п'ять років тому.

— Що?

— Добрий день, — утретє нагадав хлопчина.

— А… Мабуть, так, — погодився банкір.

— Мама казала, що не можна кидати сміття на землю, — хлопчик показав пальцем на недопалок біля черевика Котовського.

— Твоя мама — двірничка? — поцікавився той.

— Чому двірничка? — не зрозумів юний поборник чистих вулиць. — Вона вчителька.

— Тоді вибач, — картинно розвів руками банкір. — Ми колеги, виходить. У мене теж була вчителька. Колись, давно. Я її не слухав, замість уроків джинсами торгував.

— У вас був фірмовий магазин?

— Коли я вчився в школі, синку, ні в кого не було магазинів.

— А де ж ви продавали джинси?

— Запитай краще, де я їх брав, — на цю тему банкір Котовський навіть хотів писати мемуари, уже і писаку знайшов, котрий все це запише на диктофон з його слів і опрацює, а потім подумав — ну його, ще не час. — Чого вона вчителька, мама твоя?

— Математики.

— Ось замість математики я джинсами й торгував. Біжи, вітання мамі.

Проте йти геть хлопчина не поспішав. І банкір нахилився, демонстративно підняв двома пальцями бичок, елегантним щиглем послав його в дніпровську воду. Син математички, очевидно, задоволений своїми успіхами на ниві боротьби за збереження чистоти української столиці, повернувся і з почуттям виконаного обов'язку пішов геть, у бік «МакДональдсу».

Рука банкіра пірнула в кишеню піджака. Слідом за недопалком у Дніпро полетів непотрібний уже дешевий мобільник.

— Він щось витягнув із кишені і кинув у воду! — повідомив оперативник по рації з машини спостереження.

— Що саме? — протріскотіло з динаміка.

— Не знаю, — розгубився оперативник. — Предмет. Я місце запам'ятав, навіть сфотографували тут…

— І що, на те місце водолазів викликати? — роздратовано тріснув динамік. — Передавайте об'єкт другому номеру і дуйте на базу. На сьогодні, думаю, все.

На сьогодні — все.

Зазвичай по робочих справах Котовський їздив на джипі з водієм. Коля Бережний, банкірів водій, шефа прекрасно розумів: частенько зустрічі та переговори відбувалися під акомпанемент віскі, коньяку, джину та інших дорогих алкогольних напоїв. Сідати за кермо датим після недавно введених нових штрафів не ризикувала навіть персона зі статусом Котовського.

По-перше, як пояснив сам шеф, тепер, як і раніше, можна було заткнути даїшника купюрою і їхати далі, не затримуючись більше хвилини біля жодного з постів. Проте апетити патрульних зросли в кілька разів, і шеф, людина з вищою економічною освітою, на звичайному калькуляторі елементарно порахував: він може потроїти суму хабара без особливих фінансових втрат для себе. Тільки даїшникам це вийде занадто жирно: адже нічого більшого, ніж робили до ведення підвищених штрафів, вони далі не роблять. Банкір просто не хотів платити більше за ту саму послугу.

По-друге, водій Коля знав — шефа вже давненько пасуть. Тому прекрасно розумів його небажання давати міліції зайвий привід затримувати себе.

Через те шеф використовував транспорт під настрій. Міг викликати машину до себе під будинок. Міг приїхати до офісу на своїй, а там пересісти на джип, а потім, під кінець дня — навпаки. А якщо таки доведеться десь ковтнути чогось міцного, лишав своє авто на паркові і запрягав Колю на цілу ніч: якщо шеф протягом дня підпивав, його під вечір тягнуло кудись на гулі.

Цього спекотного дня Котовський обійшовся без алкоголю, тож пересів на свою машину, наказав Колі помити джип, хоча той виявився під вечір лише трошки запорошеним, і поїхав. Бережний же лишився драїти машину.

За цим зайняттям його і застав Шалений Майор.

Але спочатку з'явився не він.

З двох боків, наче тіні ворогів у американських коміксах, на Колю насунулися Немирович із Данченком, зі знанням справи взяли водія в «коробочку», легко скрутили йому руки і поклали обличчям униз на капот щойно помитого, вологого ще хазяйського джипу. Ані оперативники, ані сам Коля не випустили при цьому ані пари з вуст. Хіба Бережний зойкнув — надто сильно викрутив йому Немирович ліву руку.

А потім з-за машини, тримаючи руки в кишенях джинсів, із неквапністю фатуму виступив майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора. Бо коли цей затятий і фанатичний борець зі світовим злом помре, як належить усім смертним, покоління злочинців передаватимуть одне одному легенду про того, хто народився для боротьби з безсмертною мафією і помер, так і не подолавши її. Проте шкоди за свого життя таки завдав