Андрій Якович Чайковський - На уходах

воно і справді, панове громадо, — каже Прокіп Пастернак, — от найкраще буде, як ми виберемо собі Кіндрата Муху нашим головою, а вже ми не дамо йому з голоду вмерти, хоч би в нього і своїх дітей не було.

— Згода, згода, порядкуй нам, батьку, як сам знаєш, а ми тебе, мов рідні діти, слухати будемо.

— Спасибі вам, дітки, за честь, та ви поміркуйте, що я вже старий, безсилий, а там треба ватажка молодого та дужого. Доведеться ставати проти хижого татарина зі зброєю, а вона мені в дрижачих руках не вдержиться.

— Не турбуйся. Ми до військового діла виберемо іншого отамана; нам треба такого старшини, щоб про все пам’ятав і в усьому лад заводив, а до цього якраз твоя розумна досвідчена голова.

Старий Муха прийняв вибір, і всі були з того раді. Він славився своїм розумом на весь Канів, і жодна важливіша справа в місті без його ради не вирішувалась. У нього були два, мов тури, дужі сини і такий самий зять та кілька гарних онуків. Сини і зять були досвідчені, бо вже близько десятка років на уходах промишляли. Зараз вибрали йому і прибічну раду.

Всі почали розходитися з тим, що кожний мав якнайбільше людей до ватаги схиляти.

З цієї ради і рішення хтозна чи не найбільше радів Тарас. Та ж то він таке видумав, громада його за це похвалила, і все пішло за його думкою. А на уходах то він уже покаже, що вміє. Хоч він там не бував, та з того, що чув від батька й інших людей, з'ясував собі, як там треба жити, щоб татарам не датися, — а в цьому найбільша штука.

От над чим він тепер увесь час думав.

II

Від того дня старий Кіндрат Муха задумувався частенько, як до цього діла приготуватися. Він казав:

— То, мої діти, на таке діло пускатися не так, як ми тут у місті живемо: це моє, а це твоє, того не доторкайся, не можна. Там мусить бути все наше, а що здобудемо, тим і поділимося по-братньому. Не можна теж говорити: це я зробив, і це моє. Бо ти зробив одно, а інший зробив таке, чого ти і не вмієш зробити, а може, воно буде якраз для тебе. У нас там мусить стати одне гасло: усі для одного, один для всіх.

— Так воно повинно бути, бо лише на такому станемо певною ногою.

— Отож, як ви з тим згідні, то скидаймо в одну скарбону гроші ~ ні більше, ні менше, а по рівній пайці.

За це купуймо, чого нам треба на уходах, а то буде наше.

Перед усім купуймо зброю. У кого є своя, то складайте до гурту, це йому почислиться, і він менше грошей дасть на свій пай. З цими грішми треба послати людей хоч би аж до Києва. Відтак треба накупити пил, сокир та доліт, кіс та серпів і готового заліза, щоб наш Кузьма не дармував. А як зробимо зі скотом, чий він буде, як забере його уходник з собою?

— Я гадаю, — каже Дуб, — що й скот хай буде спільний.

Треба пам'ятати про наших ремісників, котрі йдуть за нами на гаразд і горе, а то бідні люди, худоби своєї не мають, а для діток треба молока. Так само щодо грошових паїв. Багато пристало до нас людей дебелих, роботящих та бідних. Хіба ж їм не йти тому, що в них грошей нема?

Рада не знала, як це вирішити. Багатшим здавалося, що це їм кривду роблять. Тоді каже Журавель:

— Що тут багато говорити. Багачі на уходи не підуть, їм і тут добре. А та біднота, що йде на непевне, то трохи чи не вся однакова. У одного там трохи більше, а в другого нічого. Та коли там поталанить, то вони за рік, за два доробляться настільки, що зрівняються з іншими, і всі паї будуть однакові. В тім діло, щоб ми всі допомогли їм з бідноти вилізти до кращого. А без нашої помочі вони ніколи не доробляться, а будуть увесь час попихачами у багачів — і вони, і їх діти з роду в рід.

— Далебі, кум Журавель добре говорить, — каже Гриб, — складаймо гроші та посилаймо людей за покупками.

Вибрали зараз таких, що мали збирати гроші, а потім послати кількох досвідчених купувати все, що потрібно.

А тим часом Тарас не дармував. Йому особливо засіла в голову думка, що на уходах треба буде частенько від татар відбиватися. Отож він позбирав докупи своїх ровесників — синів тих батьків, які вирішили йти на уходи, — і ну ж муштрувати їх. Наробили собі луків та стріл, наладили списів, понастругували дерев’яних шабель, виходили за місто і вчилися. Розуміється, що вся зброя, всі обороти і муштра мусили бути такі, як у княжих вояків у замку, бо інших зразків не було. Відтак розділювались на татар і хрещених і заводили одні з одними такі завзяті бої, що не один прийшов додому подряпаний до крові або з розбитим носом. Найбільша штука була в тому, хто кого краще підійде та перехитрить.

На всі штуки і хитрощі Тарас був митець. Він найкраще вмів ворога вислідити або заманити в засідку, або сам з засідки вибитися. Старші люди дивились на це і дивувались з його вправності.

— Цей то певно отаманом буде, коли виросте, — казали люди. — Його батько теж неабиякий уходник, а вже син, то певно його перейде.

— А воно таки добре, що наші діти в такому вправляються. Хто його знає, що їх у житті стріне?..

А хлопці, коли їм ніхто цього не забороняв, вправлялись далі. До них почали