Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

– та, як мертва, На діл повалилась… Обізвався старий батько: «Чого ждеш, небого?» Заридала Катерина Та бух йому в ноги: «Прости мені, мій батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій соколе милий!» «Нехай тебе бог прощає Та добрії люде; Молись богу та йди собі — Мені легше буде». Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати; Осталися сиротами Старий батько й мати. Пішла в садок у вишневий, Богу помолилась, Взяла землі під вишнею, На хрест почепила; Промовила: «Не вернуся! В далекому краю, В чужу землю, чужі люде Мене заховають; А своєї ся крихотка Надо мною ляже Та про долю, моє горе, Чужим людям скаже… Не розказуй, голубонько! Де б ні заховали, Щоб грішної на сім світі Люди не займали. Ти не скажеш… ось хто скаже, Що я його мати! Боже ти мій!.. лихо моє! Де мені сховатись? Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою, Безбатченком!..» Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села – серце мліє; Назад подивилась, Покивала головою Та й заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози, За сльозами яа гіркими І світа не бачить, Тілько сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янгелятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла… тілько мріє. В селі довго говорили Дечого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати… Отаке-то на сім світі Роблять людям люде! Того в'яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить… А за віщо? Святий знає. Світ, бачся, широкий, Та нема де прихилитись В світі одиноким. Тому доля запродала Од краю до краю, А другому оставила Те, де заховають. Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали! Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають, Ні долі, ні волі! З нудьгою та з горем Жупан надівають, А плакати – сором. Возьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози — Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти! III Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого – щастя, кого – сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати! А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зустрінуться жовті піски І чужії люде; Зустрінеться зима люта… А той чи зустріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе: Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить… Побачимо, почуємо… А поки – спочину Та тим часом розпитаю Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись — Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! «Бреше, – скажуть, – сякий-такий! (Звичайно, не в очі), А так тілько псує мову Та людей морочить». Правда ваша, правда, люде! Та й нащо те знати, Що сльозами перед вами Буду виливати? Нащо воно? У всякого І свого чимало… Цур же йому!.. А тим часом Кете лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились. А то лихо розказувать, Щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме! Лучче ж поміркую, Де то моя Катерина З Івасем мандрує. За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зустрілася з чумаками, Закрила дитину, Питається: «Люде добрі, Де шлях в Московщину?» «В Московщину? оцей самий. Далеко, небого?» «В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!» Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?.. А дитина? Вона ж його мати! Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила7 Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала… Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать! Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, Щоб не довелося москаля шукать, Щоб не довелося, як Катря шукає… Тоді не питайте, за що люде лають, За що не пускають в хату ночувать. Не питайте, чорнобриві, Бо люде не знають; Кого бог кара на світі, То й вони карають… Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє. Сиротині сонце світить (Світить, та не гріє) — Люде б сонце заступили, Якби мали силу, Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. А за віщо, боже милий! За що світом нудить? Що зробила вона людям, Чого хотять люде? Щоб плакала!.. Серце моє! Не плач, Катерино, Не показуй людям сльози, Терпи до загину! А щоб личко не марніло З чорними бровами — До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами. Умиєшся – не побачать, То й не засміються; А серденько одпочине, Поки сльози ллються. Отаке-то лихо, бачите, дівчата. Жартуючи кинув Катрусю москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люде хоч бачать, та людям не жаль: «Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать». Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, Щоб не довелося москаля шукать. Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк – зима впала. Свище полем заверюха, Іде Катерина У личаках – лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться – щось мріє… Либонь, ідуть москалики… Лихо!.. серце мліє — Полетіла, зустрілася, Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?» А ті: «Мы не знаем». І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: «Ай да баба! ай да наши! Кого не надуют!» Подивилась Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. Піду дальше – більш ходила.. А може, й зустріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину». Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину: Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця – як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить – ліс чорніє, А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. «Ходім, сину, смеркається, Коли пустять в хату; А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть сміючися… З псами їсти й пити… Бідна моя головонько! Що мені робити?» Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б'ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита, А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята… Одна його доля – чорні бровенята, Та й тих люде заздрі не дають носить. IV Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять. У яру гребля, верби в ряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка – воду брать… Мов покотьоло – червоніє, Крізь хмару – сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє — Нема нічого: скрізь біліє… Та тілько лісом загуло. Реве, свище заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому я лісом! Піти в хату… Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?.. Де москалі?» «Що ти? схаменися!» «Де москалі, лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише, Боса