Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

холодильним заводам, сушарням, складам, синтетичним домішкам, барвникам і всім цим штучним механічним продуктам. Виготовлення смачних поживних страв із свіжої сировини. «ПАВУТИННЯ» покривало всю Чехію, а згодом мало поширитися й на весь континент…

Це поки що був аркуш паперу за склом. Коли ж я за діло, нарешті, візьмусь? — подумав Еда. Сьогодні вже ні. Ще один день втрачено.

Вийшовши з лабораторії, Еда сів у свою розкішну італійську спортивну машину і, поминувши кабелі протимазутових прожекторів, поїхав до міста. Головний фахівець об’єднання не повинен був звітувати перед якимось генеральним, що крав у нього золоті медалі.

Припаркувавши машину перед міською бібліотекою, Еда хвильку, крізь скляні двері коридора театрального відділу, з насолодою спостерігав за своєю дружиною. Павла дуже гарна, подумав він, і в свої тридцять дев’ять років ще зберегла дівочу фігуру. Незважаючи на вісімнадцять років подружнього життя, й досі мене хвилює. Молодша від неї на десять років Леона поряд з нею здається коричневою марою.

— Збирайся й поїхали! — весело гукнув Еда дружині.

— Ти вільний, а я ні, — заперечила Павла Роганова. — Скільки я тобі говорила, що працюю до п’ятої…

— То зроби на сьогодні виняток!

— Я справді не можу, Едо. О пів на п’яту прийдуть хлопці з гімназії за п’єсами Чехова.

— Так лиши ті п’єси в секретарки.

— Але ж хлопці хочуть зі мною порадитись.

— Ну то напиши їм свою думку.

— Я обіцяла зустрітися з ними, — сказала Павла, тепер уже вперто й майже роздратовано. «Еда завжди вважав, ніби я недооцінюю його роботу, а свою ставлю надто високо», — подумала вона.

«У Павли майже не лишається часу для розваг, — тим часом казав собі Еда. — Моя дружина чудова, але скоріше підходить для поганої погоди».

— А я так сподівався… — протяг він розчаровано.

— Тобі завжди здавалось, ніби моя бібліотека — це якийсь прохідний двір. Ну, не сердься, міг би й сам усе купити. Міг би ще заскочити до хімчистки за Міхаловими штаньми. Я спробую йому зателефонувати, можна було б утрьох піти в кіно…

— Але ж Міхал давно не ходить у кіно з мамою і татом. Ти забуваєш: йому вже вісімнадцять.

— А ти подеколи взагалі забуваєш, що маєш сина. Я думала зробити якнайкраще, але роби як знаєш. Це твій день.

— Я хотів, щоб він був наш.

— Едо, ти ж знаєш… — Павла спохмурніла.

Звичайно, я сам в усьому винен, подумав Еда, варто було б їй сказати про це, вона чекає такого визнання, але я не можу, я кажу щось абсолютно протилежне, що її неодмінно образить:

— Вибач за турботу, передай привіт твоїм бурсакам.

Це справді образило Павлу.

Сердитий насамперед сам на себе, Еда нервово ходив асфальтовими доріжками маленького парку перед міською бібліотекою. Ось охолону трошки, думав він, піду знову до Павли й скажу їй… може, просто візьму її обличчя в долоні, й ми знову будемо разом. Але ж я щойно завершив важку двомісячну працю, втомився й мушу розслабитись — вино, сміх, насолода… Мені зараз абсолютно не хочеться їхати по продукти до універсаму, забирати з хімчистки синові штани та йти сім’єю в кіно!

Під нахмареним небом у голих кронах листопадових дерев шелестів рудий дощ, липучо розтікаючись по асфальті, й Еда з відразою витирав з обличчя драглисті краплини. Гидота зовні й всередині. А днів ще за два…

Сміття у металевій урні стало набрякати. Бананові шкурки, недогризки яблук, недоїдений рогалик, зібгані паперові стаканчики, газети, поламаний гребінець і недокурки швидко розкисали, вкривалися піною, випинаючись назустріч рудій хмарі, пожадливо сполучалися з рудим дощем: нижча форма сміття переходила у вищу; потічок рудого, щойно утвореного мазуту вилився на асфальтову доріжку й легко з’єднався з великою темно-рудою калюжею.

Дощ подужчав. З гілок і стовбура величезного голого бука стікали струмки рудої маси, вливаючись у мазутову калюжу, з якою щойно з’єднався сміттєвий потік. Все це об’єдналося і немов ожило — і от уже десятиметровий рудий змій, хвіст якого був на дереві, почав жерти з урни перетворене на брунатний мазут сміття, яке, ставши каламутною юшкою, переливалося через вінця металевого бака й на очах всотувалось у товсте тіло змія, наче то в тераріумі зоопарку тигровий пітон ковтав білих мишей.

Еда здригнувся й викинув сигарету в калюжу. Недокурок засичав, намок, спінився, й за секунду-другу розчинився в брунатній рідині. Клейкі краплини падали на лоб, збиралися на бровах, стікали обличчям, наче руді сльози. Треба було б повернутися до Павли, обняти її, але тепер Еді вже бракло сил.

Розслабившись, він бездумно підійшов до своєї спортивної машини, ввімкнув мотор і вже абсолютно апатично поїхав туди, куди, власне, й не збирався.

ПЧХП побудувало для своїх працівників житловий квартал чотириповерхових будинків, і Еда припаркував машину перед своїм будинком № 2002. Навкруги нікого не було, лише біля сусіднього під’їзду стояла крита машина, а чоловіки у формі Технічних служб вантажили її пакунками й валізами. Останні мешканці нижніх трьох поверхів спішно евакуювались до Крушних гір. Коли мазут випаде з хмар, заллє все на дев’ять метрів увишки. Покинутий спортивний майданчик блищав од рудого слизу. Всі діти були вже в горах, будинок охопила тиша. Три нижні поверхи евакуювали, навіть Дурдики з нашого, четвертого, виїхали, зітхнув Еда. Ми, звичайно, також могли б поїхати, достатньо було підняти телефонну трубку — і Технічні служби все влаштували б. Довелося б залишити хіба що меблі. Павла не хотіла їхати — через оте своє піаніно, я — через Павлу, а також через поїздку до Мілана. Та й Міхал категорично відмовився. Наш син заявив, що «хоче це пережити»!

Стишивши кроки на четвертому поверсі, Еда послухав під дверима тих трьох квартир, де ще лишались мешканці. Міхала напевно ж немає вдома, подумав Еда, Тіни також, та й у Дурдиків нікого. Перед