Юрій Тис-Крохмалюк - К7

— І не вернувся! — прошепотіла Гаська.

Бабуні станули сльози в очах:

— Згинув. Ви це знаєте.

Я пильно дивився на бабуню. Вирішив описати цю сцену старих споминів.

— Але не це я хотіла вам сказати. Я працювала далі в революційній організації, жила підпіллям, пробивалася через фронт, не раз з таємними наказами, не раз і з пістолею… знаєте — ОУН!

— І з малою Марійкою! — не втерпіла Гаська.

— Це твоя бабуня Марійка! — промовила старенька. — Опісля життя на чужині — нелегке було…

Замовкла, поглянула на всіх, не проминула і мене. Усміхнулася:

— А тепер я щаслива, коли бачу вас біля себе. А ти, Семене, закарбуй собі в пам’яті те, що я не раз розповідаю. Твердим бути, вперто до мети йти, не зважаючи на…

— Час! — встрянув я.

Бабуня презирливо глянула на мене.

— Не вдавай дурного! Ти добре знаєш, про що хочу сказати!

Звернулася до Семена:

— Ти нагадуєш мені мого хлопця. Такий самий мовчазний і впертий. А часи не стали кращими. Ще далі наша далека батьківщина в неволі. І тепер, як колись, в’язниці, заслання, а разом з цим підпілля і небезпечна робота.

— Я з усім цим не маю нічого спільного, — дивлячися вбік, промовив Семен. — Я фізик, і більш нічого.

— Я тебе не питаю, тому не маєш причини відповідати! — відказала бабуня. — Я таких пізнаю на перший погляд!

— Яких? — поцікавилася Гаська.

— Тихо сиди, мала! — забурмотіла бабуня. — Я люблю ясні справи. Гаська часом кине слово-два про тебе, але щось залишається недоговорене. Ви всі щось ховаєте від мене. Наприклад, що ти взагалі робиш, Семене?

— Він фізик! — відповів я за Семена.

— Це я знаю, і знаю теж, що ти непотріб! — відповіла мені бабуня, і на такі слова щирої оцінки я з признанням притакнув головою.

— Я фізик, бабуню! — підтвердив Семен. — Моя ділянка — атоми і трохи міжпланетарні лети.

— І з цього можна жити?

— Декому можна. Мені ще ні. Але я маю невеличку фабрику, в іншій країні.

Семен говорив спокійно, але кожний відчував, що звірюється неохоче.

— В іншій країні? — здивувалася бабуня. — То чому ти живеш тут?

— Я часто виїжджаю туди, а фабрика наладнана так, що й без мене все в порядку.

— Таке не може бути! — різко відповіла бабуня. — Хто не доглядає свого господарства, скоро його втратить. Ну, але це не моя справа.

Вона встала:

— Вибачайте за мої слова, — виправдувалася, — але в мене такий уже характер!

Вона пристанула перед Гаською:

— Твого предка замучили москалі, твій прадід згинув у бою з ними. І я не була байдужою, виконувала те, що мені наказували командири підпілля. І я хотіла б бачити, що традиція боротьби живе в нашому роді. Твій батько, Гасько… ну, про присутніх не говорю, але ви, молоді, повинні пам’ятати, що боротьба за свободу — це найцінніше завдання людини!

— Святі слова, бабуню! — схвильовано заговорив Семен і замовк.

Гаська відірвала зір від журналу і пильно глянула на нього.

— Старі погляди! — поправився Семен, коли бабуня вийшла з кімнати. — Але не можна відмовити їм певного романтизму.

— Слова бабуні правдиві! — промовив інженер. — І нам слід включитися в боротьбу нашого народу.

Розклав руками:

— Тільки як?

Ніхто не відповів на цей запит. Навіть я мовчав.

— А я знаю! — заговорила Гаська.

— Чуєте, яку розумну доню маю? — повагом обізвався інженер.

Я злорадно захихикав.

Я стояв з Гаською перед цукернею і намовляв її зайти на каву.

— Тут найсмачніші тістечка, відомі на цілий світ! — захвалював я.

До нас підійшов Семен.

— Сьогодні від’їжджаю! — сказав. — І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.

Сказав це до неї, а не до нас.

Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.

— Куди їдеш? — спитала Гаська.

— Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.

Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів з-перед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.

— Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?

Пестив пальцями її волосся.

— Хочу. Пиши на цю адресу.

Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:

— Бабуня нас не розуміє, правда?

— Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!

Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.

— Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!

Стиснув її руку.

— Мушу йти, літак не ждатиме!

— Ходи зі мною! — звернувся до мене. — Погуторимо ще по дорозі.

Я глянув із смутком на Гаську.