Юрій Тис-Крохмалюк - К7

бібліотеці, що там діялося в тих таборах, коли люди так довго згадують їх, наче якесь надзвичайне щастя.

— Бо проводили час на ледарстві та плітках! — відповів на мій запит дядько Павло.

Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.

Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:

— Може б ти записував те, що діється в світі?

Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.

«Непогана пропозиція», — подумав я, проте відповів згорда:

— У світі не діється нічого!

Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.

Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.

— Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! — кинув я і пішов у гараж.

У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!

Дівчина кинулася у фотель і сягнула до порцелянової чашки з дактилями.

— Не їж перед обідом! — звернула їй увагу мама.

— До обіду ще далеко! — відповіла Гаська.

Цей діалог я чув уже тисячу разів. Тільки раз трапилось таке, що вона не сягнула по дактилі.

— Ти, може, хвора? — спитав я з лукавою турботою.

На це Гаська скинула черевик і жбурнула в мене.

— А бабуня? — спитала Гаська.

— Уже йде. А ви, хлопці, залишіться на обід! — докинула пані Ірина.

— Залишуся! — відповів Семен. — Ми вже так умовилися з Гаською.

— Багато ви умовляєтеся, про що я нічого не знаю.

Гаська гризла дактилі і переглядала нове число літературного журналу, що саме принесли з пошти.

— А ось, мамо, в журналі друкують твої поезії, а ти теж нічого мені про це не згадуєш!

— Бо вас поезії не цікавлять. З поезією до вас, як до стіни!

— Це правда, пані Ірино, — обізвався Семен, — я таки нічого не розумію в поезії. Ось ви пишете, наприклад, про шепоти, що скачуть, як сталеві вістря. Може таке бути? Хто це зрозуміє?

Пані Ірина звернулася до Семена:

— Я вже вам пояснювала. Щоб розуміти, відчувати поезію, треба її вивчати. Коли ви нарисуєте мені математичну формулу на негативний електрон, це для мене те саме, що для вас поезія.

— Мамо, не нарисуєте, а напишете!

— Мені все одно, для мене це незрозумілий рисунок!

У кімнату ввійшов батько Гаськи й привітався з нами.

— Починаємо цілком зайву розмову про поезію і математику! — пояснила пані Ірина.

— То хіба я докину щось з модерної архітектури й матимемо готову салатку для інтелекту!

Батько Гаськи був відомим інженером, чиї химерні конструкції будівель мали славу дуже сміливих спроб створити новий стиль двадцять першого віку, для відміни від мануфактурного стилю минулого століття.

— А ще коли взяти до уваги, що Гаська студіює хемію… — докинув Семен.

— Мабуть, я не скінчу студій! — заговорила із свого фотеля Гаська, не відриваючи очей від журналу.

— Це буде велика втрата для науки! — із смутком у голосі сказав інженер і зідхнув. — Але що вдіємо? Одружишся з Семеном — і досить з тебе!

— Пгі! — почулося з фотеля.

— Це мене дуже радує! — обізвався я і з утіхи затер руки. — Я теж не скінчив нічого, буде нас двоє!

На мої слова ніхто не звернув уваги.

— Ще не знати, чи Семен має намір одружитися з Гаською! — заговорила пані Ірина. — Ніхто з тих шалавил і не згадує про це.

— Тоді знайде собі іншого! — погідно відповів батько.

— Непотрібно мені іншого! — обізвався фотель.

— Перестань їсти дактилі! — це пані Ірина.

— А ти, Семене, мовчиш? Це ж про твою долю йдеться! — ніби серйозно спитав інженер.

— А я тут при чому? Це справа Гаськи, я маю інші турботи.

Пані Ірина сплеснула руками:

— Ну й молодь! А ось бабуня!

Бабуня, як звали її, хоч вона була прабабкою, прийшла саме від фризієра, і зразу почала нарікати, що в неї болять ноги, бо далеко йти від фризієра до місця, де запарковане авто.

— Давніше ми ходили цілими днями, а тепер через ці авта так відвикли, що й пару кварталів мучить.

Семен засміявся:

— Розкажіть, бабуню, про ваші так звані старі часи. Це буде цікавіше.

Затихли; знали, що для бабуні це неабияка приємність — розповідати бувальщину, заглибитися у свій далекий від дійсности світ. Бабуня часто розказувала історії свого життя, і всі знали їх уже напам’ять. Усе ж часом траплялося, що бабуня розповіла щось нове. Я люблю слухати такі неписані історії, тож викресав з себе рештки поваги і слухав.

— Цього разу це відноситься до вас, діти! І я колись мала хлопця, орел був, не хлопець! І ми ніяк не могли договоритися. Не ставало часу. Стільки справ було тоді, як не його ув’язнили, то мене, а врешті знаєте з книжок про ті часи. Прийшла війна, і все пішло як у кип’ятку. То похідні групи, то дивізія і партизани-повстанці… Твій прадідусь пішов до української дивізії, і