Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

Мікрофончик позеленів. Це був сигнал, що наказ прийнято.

— Ми готові! — повідомив Іон.

Слово «готові» означало кінець наказу. І відразу кругла тарілка тераси знялася вгору.

Обрій різко відсунувся і посвітлішав. Тієї самої миті над терасою, ніби квітка, розкрилася прозора чаша зонта. Вони увійшли в смугу штучного дощу: він саме став накрапати над ботанічним садом.

Тераса піднялася ще вище. Треба було пролетіти над Зеленим Узгір'ям. Потім, з другого боку Зеленого Узгір'я, тераса знову знизилася. Під ними бігли назад дерева, луки, клумби з квітами. Дощ перестав, дмухнув теплий вітерець.

Альчине обличчя вперше засяяло щирим захопленням. Вона схилилася вперед і запитала:

— Що це?

— Ліворуч… — пояснив Іон, — колонія, де ми живемо.

— А праворуч?

— Основна група лабораторій. Білі бані — там досліджуються явища надшвидкості. Червоні — лабораторії автоматики й роботики. Зелена баня — центральна станція зв'язку і розпоряджень.

Іон глянув на Альку і здивувався. Її голубі очі… ніби хтось запалив у них яскраві вогники.

— Коли ми все це оглянемо?

— Треба одержати дозвіл, — неохоче відповів Іон.

— А ти там був?

— Так.

Алька ворухнулася, ніби хотіла скочити на рівні ноги, але поручні крісла тут-таки обхопили її за талію. Адже тераса летіла на висоті десяти метрів.

— Обережно, — усміхнувся Робік.

— Я повинна оглянути лабораторії, — різко сказала Алька.

Алік зітхнув.

— Сестричко, — казенно-солодким голоском проспівав він, — сестричко… Я знаю, що ти до нестями закохана в точні науки, і тому схиляюся перед тобою. Але дозволь хоч нам помилуватися досхочу цією красою.

Алька неприязно зиркнула на брата. Алік незворушно показав їй язик.

— Ось, будь ласка, — сказала вона, — отакі поети.

Слово «поет» повинне було прозвучати як образа, і так воно й прозвучало. Проте Алік не образився, тільки добродушно засміявся.

— Ось, будь ласка, — перекривив він, — а такі жінки.

— Прошу вас, — втрутився незмінно лагідний Робік, — не сваріться. Це нудно.

— Бачиш, сестро, — мовив Алік, — навіть роботу з тобою нудно.

Алька не відповіла. Тераса наближалася до другого улюбленого куточка Іона — місцини, забудованої на взірець оазису в пустелі.

Оазис у поясі жовтих і сріблясто-сірих горбів був надзвичайно красивий. Вінок із пальм, очерету і квітучих чагарників охоплював невеличке бірюзове озерце.

— Летимо над Оазисом Веселощів, — вдавано байдужим голосом сказав Іон. А сам чекав на вигуки захвату.

— Вода має досить-таки приємний колір, — ввічливо визнала Алька.

Іон так люто глянув-на неї, що Робік поклав йому на плече руку. Алька аж здригнулася, побачивши, як зблід Іон.

— Що сталося? — занепокоїлася вона. — У тебе щось болить?

— Ні! — відказав Іон.

Але Алік усе зрозумів і похитав головою.

— Гляньте ліворуч, — «вів далі Іон, — це Стартова вежа головної траси!

Тераса непомітно, але впевнено набирала швидкість. Вони вже летіли на висоті п'ятдесяти метрів.

Іон байдужим голосом давав пояснення, солідно і люб'язно виконуючи роль гіда. Пролетіли над другим і третім житловими селищами, спортивним парком, головними майстернями і залом мистецтв.

— Увага, — промовив Робік. — Дев'ять двадцять.

Цієї миті поручні крісел зімкнулися навколо екскурсантів. Це означало, що тераса зараз почне набирати швидкість.

Обрій враз нахилився, краєвид пойнявся млою і замиготів унизу, вітер засвистів у вухах, аж подих їм перехопило. Тривало це п'ять хвилин.

За ці п'ять хвилин Іон усе передумав і зрозумів. А зрозумівши, чому близнюки байдужі до тутешньої природи, відразу ж пробачив їм. Однак вирішив трохи відігратися.

«Ви заслужили, — подумав він, дивлячись на профіль усміхненої Альки, — ви заслужили невеличкий урок. Він вам стане в пригоді. Може, навіть у великій пригоді. Особливо тобі, красуне».

Тераса стала повільно знижуватися.

З-за обрію показався стрункий силует Головної Стартової вежі… Тепер вони летіли все повільніше й повільніше. Ще двісті метрів, сто… Нарешті поручні крісел розімкнулися.

Тераса без найменшого поштовху чи шелесту опустилася біля самісіньких дверей вежі.

Всі четверо зіскочили з крісел. Двері були вже відчинені.

Робік сказав:

— Дев'ять двадцять п'ять.

— Ходімо! — вигукнув Іон і перший зайшов до Головного Залу вежі.

За ним убігли близнюки, а останній, з властивою кожному роботу скромністю, переступив поріг залу Робік.

— Прийшли нарешті? — сказала Гелена Согго.

— Прийшли! — вигукнула Чандра Рой — мати Аліка та Альки, найкрасивіша з усіх жінок, яких будь-коли бачив Іон.

— Невже ви забули, що батькові й матері, які йдуть на роботу, слід казати «до побачення»? — суворо запитав Орм Согго.

Звісно, це були жарти. Адже діти прибули точно за п’ять хвилин до відльоту.

На платформі Головного Залу Стартової вежі стояло шістдесят дорослих людей. Дві групи по тридцять чоловік, весь склад дослідної станції, відомої під назвою «Перший Розвідник».

Шістдесят осіб? Це небагато. Але шістдесят таких людей!

— Прийшли все-таки? — усміхнувся Марім, головний пілот.

Дорослі були вже зовсім готові до робочого вильоту — всі в сріблястих комбінезонах і прозорих шоломах, з портативними обчислювачами в руках. Перша група, якою керував головний пілот Марім, стояла в лівій половині залу. Друга група, якою командував Орм Согго, заступник головного пілота, зібралася праворуч.

— Екіпажі на місцях? — задав традиційне питання Марім.

— Екіпажі на місцях, — відповів Орм Согго.

Тепер можна прощатися. Іон підбіг до Гелени та Орма, близнюки — до своїх батька й матері, а через кілька секунд з обох боків Головного Залу відкрилися проходи, куди першими ввійшли обидва пілоти — Марім і Орм. Ще кілька секунд… Гелена