Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

— Наш рід Согго, — вставив нібито байдуже Іон, — веде свій початок від перших колоністів на Сатурні…

— А я, — вів далі Робік, — людиноподібний робот, найновіша модель сатурнійського робота-охоронця. Звісно, я такий новенький тільки зовні. Ріс я разом з Іоном. Та хіба ви не чули, що на Сатурні нема в людини кращого друга за робота-охоронця?

Поки Робік говорив, Алік, проймаючись повагою, крадькома розглядав усміхнене веснянкувате обличчя рудуватого п'ятнадцятирічного хлопця. Алька ж, навпаки, рішуче глянула просто в зеленаві очі Робіка.

— Не вірю, — сказала. — Безглуздо ошуканство.

Іон аж навшпиньки став, чекаючи, як відповість Робік? Навіть трохи занепокоївся. Вже хотів сказати: «Тільки без фокусів», але Робік випередив його…

Злегка зігнувши ноги в колінах, він підстрибнув — ні, злетів на добрих десять метрів угору.

— Що?! — ахнула вражена Алька, але Робік уже опускався.

В його конструкції був регулятор тяжіння, тож Робік зробив своє падіння плавним — це було зовсім не схоже на стрімкий стрибок.

— Здорово! Прекрасно! — сміючись викрикував Алік. — Як на лекції про роботів!

Робік приземлився перед Алькою і, схиливши голову на ліве плече, уважно подивився їй у вічі:

— Тепер віриш?

Алька задумалася. Потім ніжно торкнулася пальцем його щоки.

— Не дуже охоче, любий Робіку, — сказала вона, — але вірю.

Робік кивнув головою.

— Ти чванько, мила Алько, і в тебе каша в голові, мила Алько, — сказав Робік напрочуд ввічливо.

— Звідки ти знаєш?! — захоплено вигукнув Алік.

— Це ж видно, — незворушно відповів Робік.

Алька якусь мить дивилася на Робіка, тоді обернулася до Іона:

— На жаль, він каже правду, — мовила впевнено, як людина, котра знає, про що говорить. — Я просто нестерпна, коли зазнаюся.

Алік скривився, ніби співчуваючи сестрі. Але вийшло це так кумедно, що Іон розсміявся.

Ви вже знаєте, як Іон сміється, то й зрозумієте, чому близнюки злякано витріщилися на нього.

— Що тобі, Іоне? — скрикнула Алька.

— То він так сміється, — пояснив Робік.

Іон хотів уже перестати, але глянув на здивовані обличчя близнюків і знову зайшовся сміхом — аж сльози виступили на очах.

— Мої батько й мати…

— Його батько й мати, — пояснив за друга Робік, — називають ці звуки «сміхом захриплої зозулі».

— Ой, як схоже! — заволав Алік.

Близнюки вибухнули сміхом.

Іон замовк. Дивився лише на Альку і слухав, як вона сміється.

— Ну ось, будь ласка! — пирхнула Алька. — Зараз ти сам винен, що в моїй голові все переплуталося. Нічого звалювати все на мене одну.

Ну як тут відповісти — заперечити чи погодитись? Не встиг Іон вирішити це питання, як Робік раптом застережливо підняв палець:

— Нагадую, зараз саме час снідати, якщо хочете встигнути до Стартової вежі.

— Рятуйте! — закричав Іон. — Поїхали!

Він перший стрибнув на рухому стежку, що вела до тераси-їдальні.

Стежка рудою змією вилася посеред зеленого газону повз клумби з квітами. Над Альчиною головою затріпотів голубими, як її очі, крильцями невеличкий метелик.

— Голуб'янка красива, — пояснив Робік, — або Licaena Bellaegus.

— Дуже приємно з вами познайомитися, — вклонився Алік метеликові.

Тераса-їдальня чекала на них біля ботанічного саду. Чотири крісла, стіл, накритий на трьох. Алік, побачивши тарілки, блаженно застогнав.

«Ну й апетит же тут, на «Розвіднику»! Трансгалактичний!» — хотів він сказати трохи згодом. Але рот його вже був напханий їжею, і замість слів вийшла якась белькотня.

Коли ж Алік на мить відірвався від тарілки і глянув довкола, то навіть жувати перестав від захоплення.

Тераса-їдальня стояла посеред луки, оточеної з трьох боків схилами Зеленого Узгір'я. На схилах вигравав усіма можливими і неможливими барвами ботанічний сад: пальми й берези, кипариси та магнолії, сосни й тюльпани, острівці квітів поміж континентів дерев, і в кожного острівця свій колір і малюнок.

Алік вражено зітхнув, а Іон вдячно усміхнувся йому. Але глянув на Альку і де й поділися його усмішка. Алька сиділа в своєму кріслі підкреслено пряма, дуже чемна і зовсім байдужа.

— Ну як? — безнадійно запитав Іон.

— Непоганий краєвид, — незворушно відповіла вона.

— Непоганий краєвид? — перепита» Іон, роблячи наголос на слові «краєвид».

— Непоганий, — підтвердила вона.

— Тільки спокійно, Іоне, — шепнув Робік, а сам ввічливо побажав близнюкам смачного.

Іон пересердився дуже швидко. Тепер йому було тільки жаль Альку.

З першого дня Іон не переставав захоплюватися цією красою. Його ж батьківщина була така сувора й безбарвна. Правда, ліси та сади на Сатурні були в сто разів більші за тутешні, проте там завжди було повно народу. Кожна квітка на Сатурні мала свого шанувальника, кожне дерево — свою родину. І хоча глушники глушили всякий шум, але про самотність у лісах Сатурна годі було й мріяти — надто відчувалася перенаселеність міст і селищ. І лише тут, на «Розвіднику», пізнав, яка то радість — милуватися красою природи на самоті.

А сьогодні, побачивши Альку, Іон збагнув ще одну істину: радість буває повна лише тоді, коли нею можна поділитися з кимось близьким. Ось чому хлопець вирішив, що під час сніданку покаже близнюкам (в глибині душі він, звісно, думав лише про Альку) свої улюблені куточки.

І тут Алька назвала всю цю красу «непоганим краєвидом». Іон зажурено опустив голову. Проте йому не хотілося, щоб його бачили засмученим. Робік цілком слушно застерігав: «Тільки спокійно!»

— Слухайте, — як люб'язний господар, запитав Іон, — а може, ми подивимося дещо, поки снідаємо?

— Оце ідея! — зрадів Алік, і навіть Алька цього разу схвально кивнула.

Іон простяг руку до одного з маленьких мікрофонів, які висіли, ніби срібні бджоли, на спинці кожного крісла.

— Увага! — сказав він. —