Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…

Я не розумів, куди вона хилить.

— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!

— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація[2] дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.

— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.

— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?

— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!

— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.

Мене здивував її рішучий тон.

— Не розумію.

— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.

— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.

— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…

— Я подумаю.

— Але я прошу…

Я відчував — ця вперта жінка не піде, поки я не згоджуся.

— Гаразд, — через силу промовив я. — Я візьмуся за цю справу. Де похований Хосе Браго?

— У Пунто-де-Віста. Це невеличке село за шість кілометрів од інституту Бурта. До речі, мій брат, Естебан Альберді, служить там парафіяльним священиком…

II

У селі Пунто-де-Віста, що розкинулося на схилі невисокого узгір'я, мешкали здебільшого безземельні селяни, які працювали на плантаціях, та орендарі вбогих ділянок. Біленькі хатки, власне, мазанки, абияк стулені з каміння й дерева, лише здалеку видавалися мальовничими на тлі соковитої зелені; зблизька ж вони були просто жалюгідні. Тільки стара церква, що височіла на вершині пагорба і, напевно, пам'ятала ще часи португальської влади, пом'якшувала розчарування, її фасад у стилі барокко, хоч і вищерблений від часу, вабив око гармонією архітектурних ліній, а сад, що підступався до церкви з півночі, дихав прохолодою, обіцяючи спочинок після спеки й курного шляху.

Я зупинив машину біля довгих крутих сходів, що вели до церкви, і, спитавши дороги в літньої жінки, котра сиділа на приступцях, пішов нагору до бічного входу в сад.

Хвіртка була не замкнена. Тіниста алея вела в глиб саду, де «біліла якась будівля. Одначе виявилося, що то тільки обгорілі стіни двоповерхового будинку. Попівство ж містилося в невеличкому будиночку ще далі, майже коло муру, що відгороджував сад од поближнього цвинтаря.

Я ступив на ґанок і постукав. За мить почулися стишені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився священик. Невисокий, з худорлявим, ніби трохи дитячим обличчям, хоч посивілі скроні свідчили — молодість його минула вже давненько, — він і трохи не був схожий на сільського парафіяльного священика. Стоячи в дверях, він запитливо дивився на мене, скоріше здивовано, як із цікавістю.

— Чи можу я бачити панотця Альберді? — спитав я, хоч мені здалося, що в його обличчі є якісь невловимі риси схожості з Долорес де Ліма.

— Це я, — тихо і ніби боязко відмовив священик. — Слухаю вас.

— Я адвокат сеньйори де Ліма, — відрекомендувався я, скидаючи капелюха.

— Ах, Долорес! Давно вже я її не бачив… — священик пожвавішав і чемно усміхнувся. — Прошу, прошу, заходьте. Я дуже радий…

Він широко розчинив двері й жестом запросив мене до господи.

Через невеликі сіни й кухоньку ми пройшли до кімнати, яка, певне, правила за кабінет, бібліотеку і спальню водночас.

Стіни від підлоги до стелі затулені полицями з книжками. Під вікном — старомодний письмовий стіл із кріслом, обіч нього — вузький тапчан, засланий сірим пледом. Посередині — простий стіл і два стільці, в кутку — фігурка мадонни з дитиною.

— У вас чудова бібліотека, — мовив я, з цікавістю оглядаючи кімнату.

Священик кволо всміхнувся.

— Ніхто не вільний від пристрастей… — одказав він сентенційно.

Я підійшов до стіни і пробіг очима по корінцях найближчих книжок. Кант, Ламетрі, Лейбніц, Мах, Марітен…

— Але це щось більше, ніж звичайна пристрасть бібліофіла, — сказав я, показуючи на книжки. — Самі філософи?

— Авжеж. Вас, напевно, дивує, — повів далі трохи збентежено, — що я, сільський священик… Власне… Це всього-на-всього спомин про молодість.

— Але я бачу тут чимало нових видань…

— То й що? Я захоплююсь і досі… Сідайте отут! — він показав на крісло, а сам умостився скраю тапчана. — Що чувати в моєї сестри? Як там Маріо?

— Мені здається… нічого нового. Я вже казав, що я адвокат сеньйори де Ліма…

Альберді споважнів.

— Я вас слухаю.

— Очевидно, сеньйора де Ліма писала…

— Не писала, — урвав він тихим, наче й лагідним тоном, в якому, проте, вчувалося роздратування. — Ми не листуємося майже десять років.

— Йдеться про могилу Хосе Браго.

На мить в очах священика майнув ніби подив, потім він перевів погляд на вікно і, не дивлячись на мене, сказав:

— Он як… згадала. Можете її запевнити, могила не заросла бур'яном. У перші роки після смерті Хосе, коли всі забули про могилу, я доглядав за нею. Тепер мій догляд не потрібний. Щодалі частіше приїздять люди… Привозять квіти… Посмертна