Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

що було навпаки: не встиг застрелитись і потрапив у полон тому, що насамперед поспішав знищити ту карту.

— У наказі по-іншому було. Що здався в полон з оперативними документами.

— Було, — згодився Серпілін.

— Самі німці в себе про це писали. Від них ми й дізналися.

— Справді, писали, — сказав Серпілін. — Але могли написати й для дезінформації, щоб сплутати нам плани.

Коли попав у полон начальник оперативного відділу штабу армії, чому ж не написати, що з документами? Хіба ми не користалися з нагоди й не писали таких речей?

— Все може бути, — згодився Батюк. — А ти не припускаєш думки, що не випадково заблудились? Що не кажи, а таки в тридцятому році з кадрів його вичищали — мали на те причини; до самої війни в запасі був…

— Не припускаю. Стільки разів бачив його в боях, що не можу припустити.

— Так чи не так, а підвів він тебе добряче, — сказав Батюк. — Поспішив ти його взяти на оперативний відділ.

— Це правда, поспішив.

Хвилину, а може, й дві вони ще йшли поруч і мовчали, якісь відчужені, Батюк, з роздратуванням згадуючи про минуле, подумав, що Серпілін, як завжди, надто високої думки про себе: «знаю», «бачив», «не припускаю»… все «я» та «я». Вважає й досі, що розумніший за всіх.

А Серпілін ішов і думав про себе й про Пікіна: «Що вірив йому і досі вірю — це правильно. А що, одержавши армію, зразу ж узяв до себе Пікіна начальником оперативного відділу — тут справді поспішив. Начальник штабу був новий, незнайомий, захотів мати біля нього свою людину, виявив упередженість, певніше, слабкість, у якій потім каявся. В дивізії Пікін був на місці, а на оперативному відділі розгубився від масштабів, тим більше в несподівано скрутній обстановці під Харковом. Сам був винен, що спізнився довести до двох дивізій наказ про відступ, а потім, коли зовсім втратили зв’язок, напросився полетіти туди: особисто виправляти становище». І Серпілін на свою голову дозволив.

Потім йому хотіли поставити це в провину. А закінчилося навіть без догани в наказі. Серпілін і досі всього не знав, чому так сталося. Звичайно, подіяло те, що Захаров, як член Військової ради, написав у фронт, що думав, і, як завжди, не намагався вгадувати, який гам у кого настрій. Та тільки цього замало. Мабуть — Серпілін уже не раз думав про це, — коли доповіли на самому верху, в Москві, Сталін, тільки недавно висунувши тебе в командарми, не відступився й не дозволив зразу ж зняти. А що зняти пропонували, сумніву немає. Відповідальність на плечах лежала важка. Самою тільки вірою в Пікіна її не знімеш, а інших доказів, крім віри, нема.

— Барабанова пам’ятаєш? — раптом спитав Батюк.

— Пам’ятаю, — відповів Серпілін, підводячи на нього очі.

У запитанні Батюка йому вчувся виклик. І даремно: Батюк просто згадав про Барабанова, який колись теж, хоч і по-іншому, підвів його, як Пікін Серпіліна.

— Написав мені минулого літа, після госпіталю, просив пробачення за те, що накоїв. Знав мою душу, що візьму його знову.

— І взяв?

— Узяв. Прибув до мене на фронт тихше води, нижче трави, старшим лейтенантом — за те, що хотів покінчити життя самогубством, двох звань як не було. А тепер знову майор.

— Ад’ютантом?

— Ад’ютантом. Просився в розвідку, та я лишив у себе. Звик. Повір, сумував без нього, ад’ютант він чудовий.

— Напевне, — сказав Серпілін. — Коли б не нав’язав мені його тоді командиром полку, і ти без нього не сумував би, і він не стрілявся б.

Батюк пильно глянув на Серпіліна, ніби раптом побачив у ньому щось таке, про що вже забув:

— Так, бачу, з тобою не похристосуєшся. Думаєш, не знаю ваших розмов про мене, що гарячий, не чіпай, а то можу так перехрестити, що й сам потім не радий? Але я гарячий, та відхідливий. А ти м’яко стелеш, та твердо спати. Коли вже хто став тобі поперек горла, то прощення не жди.

— Не мені він став поперек горла, Іване Капітоновичу, а справі, — мовив Серпілін тим самим, знайомим Батюкові, небезпечно рівним голосом, що його Батюк мав на увазі, коли казав «м’яко стелеш». — Невже й тепер не згоден, що не міг він полком командувати?

— Міг, не міг! Якби не пив, то зміг би. Вже десять місяців у рот не бере.

— Ну що ж, коли так, то тепер можна хоч на дивізію. — Серпілін засміявся, пом’якшивши сміхом сказане.

— А ти як, усе ще вживаєш, — спитав Батюк, — чи вже здоров’я не дозволяє?

— Після аварії стримуюсь. Все-таки, кажуть, струс мозку був. А до цього від колишньої норми не відхилявся. Підпишу ввечері останній папір — і півсклянки на сон грядущий.

— А трусонуло добре?

— Не пам’ятаю. Кажуть, метрів з п’ять летів, поки приземлився.

— Не люблю я тих вілісів, — сказав Батюк. — Без них не обійдешся, але все одно не люблю. Небезпечна машина.

Чув, як мій попередник вілісом на передній край до фріців заїхав — з кулемета в упор!

— Віліс тут, правда, ні при чому, — заперечив Серпілін.

— Як це ні при чому? — вигукнув Батюк. — Ганяв на ньому так, що охорона не встигала. Розумний, кажуть, був чоловік, але в цьому одчайдушний. Дали задній хід, та вже було пізно! Дванадцять куль у грудях. От і вибув як то кажуть. А я прибув. І операцію почав з усіма тими хто від нього лишився. Жодного не замінив… Там, і в Таврії, і в Криму, кефір добрий. Ще з громадянської його запам’ятав. Як прибув на армію, зразу ж звелів, щоб давали кефір уранці і ввечері.

Серпілін усміхнувся. Згадав, як у їдальні Військової ради для Батюка, хоч би там що, завжди ставили молоко на кисляк. Горілку він пив нечасто, лише під настрій.

Але все одно потім сьорбав на ніч свій кисляк.