Олесь Ульяненко - Там, де південь...

це насправді, як вона повільно йде золотистим пляжем, під китайською парасолею з булькатими рибами на ньому, тягаючи за собою стерильно-білу болонку; як лежить на шезлонгу — одна нога зігнута, в бікіні, такому, що на пакеті за двадцять п'ять рублів, і він називався у форци «Французький пляж». І тут мене стопорило. Як бика. Як дебіла, що намагається всунути голову в очко клозету й напитися води. А які у Ірки цицьки? Тут у мене встало. Встало так, що я загарчав, а рулєвий вильнув на трасі. Я напружено почав думати про світло-тіні, майже фраганорівські, від дерев, думати про вулицю з рудою пилюкою наприкінці. Рожеві купідони й уся ця шлоїбень шмигали разом із чорними жирними аляудськими мухами у високому порцеляновому небі. Тут драп таки подіяв: Олька. Про неї я забув відразу. Блін, ця сухорлява сучка з відстовбурченим задом, сірими очима, довгими пальцями й соковитим ротом, що тобі говорити, ось зараз мене переймало. Тому що я ж був інакшим. Інакшим, ніж Пєца, Утюг, Дуб, Маран… Словом, про них трохи нижче. І все те, що ми проживаємо, лишаючи в минулому. Самі мрії, як ореол слави чи прокляття. Ось так… * * *

Ми прагнемо грошей, щоб купити те, чим добре суспільство забезпечило б нас безкоштовно, себто знання, розуміння і переживання; це значить читати про весь світ і подорожувати по всьому світу а не йти по життю, не розуміючи більшості з того, що бачиш, і, отже, не бачачи більшості з того, на що дивишся. При бідності не так страшно, що помираєш із голоду, аніж те, що, помираючи з голоду, тупієш і стаєш бездіяльним.

Джон Фаулз, «Арістос». * * *

Цей добротний бутовий дом стояв на самому пагорбі. І пагорб був єдиним на ціле місто. Тут ріс дикий виноград, найзапашніший, найкрасивіший у місті. І над ним усе пливли й пливли хмари. Такий ще був на Сухому Фонтані. І скільки б не пройшло років, але я туди буду повертатися: вдень, уночі, вранці, подумки й у мріях. Тут ніколи не ошивався дєдушка, який давав пососати десятилітньому хлопчику Галіку, правда, і Галік був ще той ходок. Головне — не шмигали тут усілякі уйобки й дегенерати. Дєдушку ми називали Мазай. Це дійство відбувалося на Аляудах, занедбаному цвинтарі, й ми по приколу, тягнучи густий «Янтар», спостерігали, переговорювалися між собою, метикуючи, як і коли поховаємо дєдушку в одному зі склепів. Ото хохма! Вся рідня ескадроном, із квітами й вінками, блін, і ями копати не треба. Там я переконався, що людина від початку не повинна народжуватися: маленький чмурига метався цвинтарем, коли дєдушка не з'являвся на Аляудах У старого, видно, серце, радикуліт і всі капості з журналу «Здоров'є». Малий тоді бив склянки, банки, ставав на голову й голосно скиглив. Істерика. Часто я думаю: аби людина слухала своїх ангелів-охоронців, то, напевно, біда не спала б облізлим псом на наших порогах. Ірка в це не вірила.

Але хіба кому, як не їй вірити в подібне — з грубими книгами, дорогим татусем, дорогою матінкою, дорогими собаками, дорогим усим, навіть запахи нагадували бабину бібліотеку. Я часто уявляв, що саме тут зустріну її, наче випадково. По теорії, ми належали одне до одного. На тобі, довбані герої-любовники. Їй не цікавий світ із ранковою вівсянкою, з вигулом собаки, зі чмоканням у щічку батьків перед тим, як водій на чорній Волзі відвезе до університету. Людина шукає справжнього, а світ це така лажа, що не продихнеш. Особливого мало. Нічого тут вдіяти я не міг. Ніхто не сцить проти вітру й не хоче бути комсомольцем. І сам був такий: гадав, що модні шкарпетки набагато перевищують деякі речі, котрих я не знав, хоча прагнув. Цей бутовий дім, обвитий плющем і диким виноградом, називався університетом. І кожного разу, коли я проходив повз нього, зупинявся, наче просячи блискучі вікна покликати мене. Але відомо — ніхто мене туди не пускав і не пустить. Наше і моє місце — Аляуди. Я точно не пам'ятаю ні того місця, ані ту кав'ярню, але показати її можу детально… На Аляудах проходили сходняки усіх мастей.

* * *

Пєца родом із Заходу: він худий і горбоносий, чорний, як циган, верткий і хитрий. Ми стусувалися з ним біля Зоопарку. Чорна чавунна пантера. Широкий проспект. Аляуди, єврейський цвинтар і Південь.

В абревіатурі ЮТЗ. Зоопарк — гордість усіх лохів. Їх там шманають, чистять кишені, і просто дають в торця. Щоб не повадило. Пєца строчив косяка в біломорину, сидячи під цією кицькою. Він не звернув на мене ніякої уваги. І ні на кого з інших. Строчив і строчив драп. Закінчивши, цей довбень закурив, витягнувши ноги. І всі ті ноги переступали, наче там сидів мент, а не босидло з Першої Слободки. Я підійшов і огрів по його молдавських кросівках.

— Ти шо-о-о-о-о? — сказав він і простягнув мені «дудолю».

Я затягнувся, повернув назад.

— Отстой, — сказав я.

— Отстой, — повторив Пєца.

Потім він упіймав двома карими очима щось у небі, й ми стовбичили добрих п'ять хвилин.

— Пішли повтикаємо. — нарешті сказав він.

Це Аляуди. Цвинтар. Ми йшли серед повивертаних плит, наче двоє варварів серед римських руїн. Нарешті Пєца зморозив умняка й притулив пальця до губ. Типу того, ша, треба мовчати. Ми підійшли ближче до купи вінків, ще свіжих, над якими мирно пурхали мухи та бджоли. Пєца показав.

— Січи.

Малий приходив раніше за діда. У нього широкі штани. Малий шастає, кашляючи в кулак, а то і просто в повітря, туди-сюди, плутаючись у холошах. Раз, другий, третій. Мені обридає, але Пєца продовжує втикати. Нарешті приходить Мазай. Дід із сивою бородою, ключкою і торбинкою. Малий відразу падає на коліна й тягнеться до матні. Дід пручається, але не дуже. Голова малого стрибає, що тобі баскетбольний м'яч. Мазай трусить борідкою, стоїть на півзігнутих, не випускаючи полотняної торби з намальованим Демосом Русосом із рук. Дєдушка харчить в екзальтації, дєдушці приємно, більше за кефір приємно, оце на, такого я ще не бачив.