Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетеного кола. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його — вперше за все своє жрецьке життя — батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

У божниці тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й пасувало бути, — чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення — ніж з красивою кістяною ручкою, золоту фібулу у вигляді троянди, срібну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепіреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Він дещо знався на високих посвятах й відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, що називалась Місром[2]1. Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників. Могутні волхви давнини, що вміли виходити з власного тіла, незримо мандрували пустелями Місру. Набиралися мудрості. Нині ж подібні виправи відносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» — віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

— Привіт, жерче.

— Й тобі привіт, отче Блудню.

— Відколи ж я вам отець?

— Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

— Вигнали вас, так.

— Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

— Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

— Так. Й ще одне.

— Запитуй. — Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

— Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

— Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

— А Богомол?

— Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

— Нас не зачепить?

— Не допущу.

— Чого нам боятися?

— Срібного волосся.

— ?.. — запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», — зрозумів він.

— Срібного волосся! — прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

— Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

— Маю чин диякона, а не псаломщика, — вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

— Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? — отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

— А той, що простромлює? — втрутився у допит соборний нотарій. — Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

— Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. — Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. — Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

— Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? — сіпнувся нотарій.

— Ні до чого, отче, — відмахнувся отець-екдік. —