Самовидець - ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ

від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним документів канцелярії Хмельницького або ж пізнішої доби, як це спостерігається в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похороні наказного гетьмана Івана Золотаренка в Корсуні 1655 р.: «Сам там был и набралемъся страху немалого...,бо я сам на тое смотріл в той скарбниці, як еще огонь не розширилъся был», і під час облоги російськими військами Риги 1656 р., на що автор «своїми очима смотріл».

О. Левицький, наприклад, вважав, що автор літопису, крім згаданих подій, бачив так зване «конотопське чудо» 1652 р., був присутній під час облоги і взяття російськими військами на чолі з царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Смоленська, брав участь у поході лівобережних козаків проти війська Юрія Хмельницького 1662 р., був присутнім на чорній раді 1663 р., спостерігав бої військ Брюховецького з армією С. Яблоновського під Білою Церквою 1665 р., був 1669 р. на раді в Новгороді-Сіверському, на якій обрали гетьманом Д. Многогрішного, брав участь у кримських походах 1687 і 1689 рр. та ін. 1 Ці думки Левицького поділяла частина авторитетних учених. Однак свої твердження Левицький обґрунтовує лише текстуальним аналізом, і їх легко заперечити.

Трохи інші твердження випливають з гіпотези про особу автора літопису. Так, М. Петровський і М. Грушевський, які вбачають в авторові літопису Романа Ракушку-Романовського, свої здогадки підкріплюють біографією цієї особи 2.

1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 43 — 45.

2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 134 — 183; М. Грушевский, Самовидец Руины и его позднейшие отражения, стор. 162 — 171.

Вони, зокрема, твердять, що Самовидець-Ракушка був серед учасників зустрічі Виговського з Карамбеєм 1658 р., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського 15 полку на три окремих полки 1663 р., брав участь у переговорах козацької старшини 1663 р. в Батурині з дяком Башмаковим, був у складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха 1670 р.

Більшість дослідників, ідучи за Левицьким, вважає, що для написання цього твору автор мусив використовувати свої коротенькі записи про події 1648 — 1672 рр. Другим важливим джерелом, напевно, були свідчення очевидців, учасників подій.

Тільки М. Петровський не погоджується з твердженням, що автор вів коротенькі записи, а також використовував інші документи, реєстрики, хронічки, крім записів у церковних книгах (наприклад, про затемнення сонця 1654 р.). Основним і єдиним джерелом літопису цей учений вважає власні спогади автора, який до 1668 р. проживав у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя, а 1669 — 1675 рр. — на Правобережжі в Брацлаві і з 1676 до 1702 р. — знову на Лівобережжі, в Стародубі, а також його участь у суспільному житті, особисті стосунки з видатними політичними діячами, спогади учасників тощо. Проте категоричне твердження Петровського викликає певний сумнів. Малоймовірно, щоб літописець зміг утримати в своїй пам’яті події трьох десятиріч і до дрібниць, рік за роком, хай навіть з деякими помилками, їх відтворити, особливо імена діячів, географічні назви, вихід документів, події за межами України і т. ін. До того ж в одному місці за 1676 р. при уважному вивченні літопису все ж можна побачити сліди користування автором друкованими джерелами, зокрема книжкою Симеона Полоцького про боротьбу з старообрядцями, він навіть цитує її.

Про те, що автор був певною мірою людиною книжною, знав трохи й дипломатичні папери, свідчать згадки про них, а також термінологія, слова іншомовного походження (типу респонс, президіум, юригелт, аліянс, аманат, елекція, інквізиція, креденс, медіатор і навіть латинське Magnus). 16

Не виявивши писемних джерел у літопису, дослідники вважають, що праця Самовидця написана на основі його власних спостережень (а деякі — і на основі записів), свідчень учасників подій, усних переказів, які автор уміло стилізував у своєрідну форму і таким чином нівелював різні сторонні впливи.

Безпосередньо на сторінках пам’ятки не зазначено місце, де був написаний літопис або ж де проживав його автор. Відповідь і на це питання може дати лише текстологічний аналіз джерела.

Перший видавець пам’ятки О. Бодянський звернув увагу на докладний опис літописцем похорону в Корсуні 1655 р. наказного гетьмана Івана Золотаренка і додав у примітці до цього оповідання, що автор, очевидно, походив з Корсуня або з Корсунського полку 1. М. Максимович убачав в авторові задніпровського козака 2 (мешканця Правобережної України. — Я. Д.). На таку думку Максимовича, крім усього іншого, штовхала, мабуть, і мова твору, яка в своїй основі має одну з говірок Правобережної України.

Отже, перші два дослідники літопису Самовидця вважали, що він був написаний на Правобережжі.

О. Левицький дійшов переконливого висновку, що в літопису подіям на Лівобережній Україні відведено значно більше місця і вони описані докладніше, ніж події на Правобережній Україні, такі, наприклад, як так зване «конотопське чудо», облога Конотопа, похід польського короля Яна Казіміра на Лівобережжя та ін. 3 На основі топографічних назв, текстологічного аналізу він навіть конкретно вказав Чернігівщину,» а ще точніше — м. Стародуб як місце складання літопису. Це підтверджують і сторінки твору, присвячені описові подій у Стародубі, зокрема пожежі 1667 і 1690 рр., історії з стародубським попом Яковом 1677 р., перевезенню майна і коштовностей Київського Печерського монастиря 1677 р., зимі 1677 р. в Стародубі, смерті стародубського полковника Семена Самойловича 1685 р. та ін.

До того ж на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII — XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 р., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царского величества»