Наталія Володимирівна Сняданко - Невловима лірика буднів

так довго і відразу ж закріпити навики на практиці. Тому наступного дня принесла з дому клізму і запропонувала Лєні і Свєті навчитися ставити її на Петрикові.

Петрик був слухняним і тихим хлопчиком з довгими віями і завжди грав разом з нами у доньки-матері. Він був загальним улюбленцем серед дівчаток нашого двору та предметом жорстоких дотепів хлопчиків. Почувши про ідею експерименту з клізмою, він важко зітхнув, але погодився, він завжди на все погоджувався. Ми замотали його старими простирадлами, щоб не пручався, і напомпували через клізму водою, як вчила бабця: «Чим більше, тим лучче, шоб желудочок харашо промився». Не врахували ми тільки того, що для промивання шлунка не варто застосовувати воду із підвальної труби, принесену у дитячих відерцях з пісочниці. Після цього експерименту Петрик прохворів цілий тиждень і більше не погоджувався бути нашим пацієнтом. А його мама влаштувала скандал моїй мамі, а також мамі Лєни і Свєти. Моя мама спершу не повірила мамі Петрика, а коли я у всьому зізналася, була вкрай здивована. Мабуть, ця історія не до кінця вписувалася в її уявлення про спосіб розваг власної доньки. Мене завжди вважали дуже спокійною і тихою дитиною, яка весь вільний час проводить за читанням книжок та розведенням кактусів і не має жодних схильностей до катування сусідських хлопчиків. Про всяк випадок мама зі мною суворо порозмовляла, заборонила ображати Петрика і порадила дружити краще з Лесиком.

Лесик зовсім не цікавився вирощуванням кактусів, не мав уявлення, хто такі Шерлок Холмс, Еркюль Пуаро, Ніро Вульф, Мегре чи хоча б міс Марпл, уже не кажучи про якусь там дедукцію, вирощування орхідей чи собаку Баскервілів. Він не міг назвати жодної із найбільш вживаних злочинцями у кримінальних романах цикут, не мав уявлення, як відрізнити померлого від ціанистого калію від отруєного завеликою дозою снодійного, зовсім не орієнтувався у вогнепальній зброї, не кажучи про зброю холодну. Що там казати, цілими днями граючи із Пилипком у карти, він навіть не знав, який пасьянс був улюбленим у Наполеона на острові Святої Єлени. Більше того, він нічого не міг відповісти на запитання, як часто у нього бувають ерекції, чи була у нього вже хоч одна полюція і чи знає він, чому дівчаток час від часу звільняють від занять фізкультурою. І це при тому, що ще починаючи від 4-го класу початкової школи всі у нашому дворі тільки про це й говорили. Особливо коли стояли поруч із старшокласниками чи старшокласницями, які збиралися на перервах покурити у шкільних туалетах, чи коли бавилися у лікарню під час дитячих днів народжень. Важко було собі уявити, що хтось живе так близько, вчиться у паралельному класі й досі про це не знає. Із Лесиком можна було разом подивитися телевізор та пограти в карти, більше ніякі розваги його не цікавили. Це було нудно. Тому наша дружба тривала недовго.

2. Історія міцних напоїв, або Товариство шанувальників мистецтва

З усієї родини наших сусідів тільки вуйко Зеньо претендував на право називатися творчою особистістю.

– Я був колись, ти розумієш, як Шевченко був. Йому батько казали: «З тебе буде велике ледащо або велика людина». І мені батько так казали. Шевченко спився, і я спився. Тіко його посадили, і він прославився, а я через тую горівку зогнию в їдному з тихво підвалів, – пояснював він своїм товаришам у нашому спільному коридорі, потім брав свою пошарпану гітару і починав тужливо наспівувати: «Взєв би я бандуру…» Товариші уважно слухали, і у їхніх посоловілих поглядах на мить з’являлося щось просвітлене, мрійливе, майже нетутешнє. Часом вуйко Зеньо з класики переходив на твори власного авторства, більшість з яких була написана у складній модерністській манері, без чіткого ритму і мелодії, найчастіше на музику були покладені білі вірші, які у свою чергу характеризувалися відсутністю наскрізної теми, логічного зв’язку між окремими куплетами, не кажучи вже про якесь там римування. Ці твори важче сприймалися непідготованою публікою, могло трапитися, що той чи інший слухач починав дрімати і нечемно похропувати, але пильні сусіди тут же його розштовхували і примушували зосередитися на подальшому слуханні. Їхня терплячість викликала повагу, особливо зважаючи на те, що автор не робив пауз між окремими творами і зазвичай закінчував концерт кількагодинними імпровізаціями.

Крім музики, Зеньо проявив себе і в інших видах мистецтва. В першу чергу, у мистецтві образотворчому. Тут його творчість переважно зводилася до портретів, що додавало йому ще більше популярності серед незмінної аудиторії, бо кожен вважав за честь бути намальованим «паном художником». Самі портретовані та їхні друзі легко знаходили подібність між оригіналом та зображенням і зовсім не комплексували з того приводу, що впізнати зображеного не вдавалося окрім них більше нікому, напевно, вони вважали себе причетними до шанувальників справді високого мистецтва, яке не зрозуміти першому-ліпшому, тому жваво обговорювали та ретельно «обмивали» кожну нову роботу. Єдиним, що не викликало сумніву, була схожість усіх портретів пензля пана Зеня між собою, хоча з іншого боку, і в цьому не було нічого дивного, адже тривала дружба товариства шанувальників мистецтва у нашому з сусідами спільному коридорі і солідна кількість уже «обмитих» робіт неминуче призводила до уподібнення між собою і самих портретованих.

Ще одним талантом вуйка Зеня, який шанували всі його друзі, було вміння створювати недорогі алкогольні напої високої міцності в умовах відсутності необхідних складників. Відтоді, як товариство почало збиратися у нашому коридорі, я лише кілька разів чула там класичний запах «Пшеничної», не тої, ясна річ, фабричної, яка, на думку Зеня, «невідомо з чого зроблена», а «своєї, домашньої, з натурального продукту». Але часи натурального продукту закінчилися разом з періодом матеріального добробуту. Почалася епоха економічної кризи, яка негативно вплинула на настрій та оптимізм кого завгодно, але тільки не вуйка Зеня.

Він щодня ретельно готувався до вечірнього візиту своїх гостей. Це можна було визначити як за набором специфічних запахів, які я з часом навіть навчилася ідентифікувати, так і за відходами виробництва, які пан Зеньо спершу складав у спільному коридорі, мабуть плануючи ще попрацювати над можливостями подальшого ресайклинґу. У цьому йому переважно перешкоджала дружина, яка викидала сміття і вибачалася за незручності перед моїми батьками. Мені досі не зрозуміло, як саме у процесі виготовлення алкоголю можуть прислужитися китайський бальзам «Зірочка», яєчна шкаралупа, подерті шкарпетки чи панчохи, металеві замки від портфелів, алюмінієві ложки, рідина для пускання мильних бульбашок, шампунь «Лєсной» чи собачий нашийник проти бліх. Але пан Зеньо якимось чином використовував усі ці та багато інших складників. Найбільшою популярністю