Наталія Володимирівна Сняданко - Невловима лірика буднів

– Прошу? – не зрозуміла лаконічного діагнозу моя мама, але замість відповіді отримала скерування на рентген, аналізи і повторне обстеження.

Через кілька днів аналізи показали, що ні вірусний гепатит, ні туберкульозна паличка, ні вітрянка мені на разі не дошкуляють. Лікарка ще раз поміряла мені тиск, перевірила зір, зазирнула про всяк випадок до правого вуха, виписала мікстуру від кашлю та аскорбінову кислоту, пересвідчилася, що коклюшем, скарлатиною та краснухою я вже відхворіла, а потім відвела маму вбік і повідомила, що, мабуть, у квартирі доведеться виводити плюскв. Мама густо почервоніла, забубоніла щось про переїзд, квартирантів і «ці панельні будинки», але лікарка не реагувала на її знервовані виправдовування розуміючим підтакуванням, а лише мовчки дивилася у вікно і чекала, поки мама похапцем збере свої речі і ми вийдемо з кабінету. Відтоді почалася епопея маминої героїчної боротьби, яка була б неможливою без застосування марлевої пов’язки, зсунутих в одну кімнату меблів, тимчасового переселення до знайомих найвразливіших членів сім’ї і невтомного розбризкування по всіх підозрілих місцях високотоксичних сумішей. І ця боротьба завершилася першою тріумфальною перемогою над плюсквами вже через півроку. Мої найсильніші дитячі спогади не існують без гидкого і паморочливого запаху, який оточує маму у марлевій пов’язці, а мама вимітає із закутків мертвих комах.

Таргани мали стати наступними маминими жертвами, але вони виявилися живучішими, ніж плюскви, і не дали вивести себе ні «Дихлофосом», ні китайським олівцем, ні сумішшю варених яєць із борошном та борною кислотою у вигляді розкладених по всіх закутках кульок, ні навіть «Рейдом», який прийшов на зміну всім традиційним засобам боротьби. Кількість тарганів, які жили у нашій квартирі, часом зменшувалася, потім вони перестали заповзати у кімнати і зосередилися тільки на кухні, бували моменти, коли вони поводили себе майже непомітно, могла навіть створитися короткотривала ілюзія перемоги. Але ілюзія швидко зникала, і поступово ми змирилися з думкою, що таргани є органічним складником нашої квартири, як павуки чи мухи. Ми перестали звертати на них увагу і боротися з ними, тим більше що від «Дихлофосу» у мами з’явилося хронічне запалення слизової оболонки горла.

Наші сусіди вселилися майже одночасно з нами. Їх було четверо: пан Зеньо Качка, його дружина Стефа Качка, старший син Лесик Качка і молодший Пилипко. Кількість привезених ними речей, як на мене, не мала шансів поміститися у скромній однокімнатній квартирі, де всі вони збиралися жити. Але сусіди явно дотримувалися іншої думки і хвацько взялися розвантажувати привезене. Вони довго тягали меблі та клунки і шуміли при цьому так, що здавалося, ніби їх як мінімум тринадцятеро. Із нашого, тепер уже спільного, коридору долинали життєрадісні удари меблів об стіни і вхідних дверей об меблі, часом спересердя випускав із себе лайливе слово пан Зеньо, інколи зойкала пані Стефа. Ще до настання темряви їм якимось чином вдалося розміститися в однокімнатній квартирі навпроти, первісний стан якої був значно кращий за те, що довелося застати нам після переїзду, принаймні батареї не були повиривані, а на стінах не видно було грибка. Хоча, можливо, ці дрібниці просто пройшли повз їхню увагу, яку цілком поглинув непростий процес заселення.

Із сусідами треба жити в мирі, а найкраще взагалі дружити. Цим правилом користувалися мої батьки і були готові піти на жертви задля збереження дружніх стосунків. Тому робили вигляд, ніби нам не заважає, що телефон «на блокіраторі» годинами зайнятий, навіть якщо терміново потрібно кудись подзвонити. Зате вже коли ми доривалися до слухавки, теж не обмежували себе у тривалості телефонних розмов. Цьоця Стефа, вуйко Зеньо, а згодом і їхні нащадки часто позичали в нас пляшку оцту, буханець хліба, пачку солі чи десятку до «получки» і забували віддати. Ми не нагадували. З іншого боку, хто знає, що ми самі забували віддати, позичивши. Ми намагалися не зважати і на те, що пан Зеньо вночі часом вибиває головою скло в дверях спільного коридору. Навіть після того, як подібні випадки почастішали і стали повторюватися майже щоночі, а його дружина щоранку прибирала уламки скла та змивала сліди крові, вживаючи при цьому слова, які у нас вдома при дітях не казали. Часом пан Зеньо, вибивши скло, починав дзвонити у наші двері, очевидно сплутавши їх зі своїми. Сонний тато виходив до нього, мовчки клав спати під дверима сусідньої квартири, які йому відмовлялися відчиняти, а вранці так само мовчки проходив повз нього на роботу. Ми не посварилися із сусідами навіть після того, коли вони поїхали на місяць у село, залишивши телефонну слухавку поруч з апаратом.

Ми розуміли, що все це дрібниці у порівнянні з хорошими стосунками. Не заважала нам і постійна наявність у спільному коридорі одного або кількох знайомих пана Зеня, які спали, закушували або дрімали.

Зате цьоця Стефа допомагала татові дістати цемент, вапно, гіпс, фарбу для дверей, фарбу для стін, навіть натирачку для підлоги, яку тоді чомусь називали «мастикою», фанеру, поролон, пінопласт, шпаклівку, скловату, лінолеум, ацетон, змішувач, розчинник, скипідар і ще якусь таємничу речовину, яку тато у розмовах із сусідом називав «раствор» і про яку, крім надзвичайної її потрібності для нашої машини, мені більше нічого довідатися не вдалося.

Батьки навіть намагалися спонукати нас із братом дружити із сусідськими хлопцями. Старшого сина наших сусідів звали Лесик, він ходив до паралельного зі мною 6-го «Д», був худеньким, мовчазним і підтримував дружбу з нашим сусідом на поверсі Тарасиком. Я досі не знаю, яким було повне, себто паспортне ім’я Лесика, мені завжди кортіло у нього запитати, але він був таким сумним, мовчазним і нерішучим, що я не наважувалася. Раптом він соромиться свого майже дівчачого імені й образиться на мене?

А мама мені заборонила ображати сусідських хлопчиків ще після того, як ми з Лєною, Свєтою і Петриком, які жили у сусідньому будинку, бавилися в лікарню, хоча, як на мене, нічого образливого у нашій грі не було. Ми і раніше часто бавилися в лікарню, спочатку пацієнтами ставали улюблені ляльки, а потім кожна з нас по черзі. Петрик був єдиним пацієнтом чоловічої статі, і ми дуже поважали його за це. Тому досі випробували на ньому лише навики користування термометром та проведення штучного дихання за методом «рот в рот».

Але того дня перед нами виникло важливіше завдання. Ідея експерименту виникла у мене напередодні, коли я спостерігала, як ставили клізму моєму маленькому братові. Бабця сказала мені: «Дивись і запоминай хорошенько. Як виростеш, будеш імєть своїх дітей, пригодиться». Я вирішила не чекати аж