Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

невідомого Палія, саме ім’я якого вкидало мене в трепет. Розшукувати, можливо, свого власного суперника. Правда, вона сказала загадкову фразу про те, що вона — не шукачка пригод і їде в справах. Що ж саме зв’язує її з Палієм? Спитати Тоню про це не дозволяло моє самолюбство… Я вже хотів був відмовитись, але Тоня попередила мене. Вона підвелась і сказала тим самим льодовим тоном:

— Я бачу, мені доведеться їхати самій. Це ускладняє справу, але, може, мені пощастить знайти невідомого молодого чоловіка по його чорній бороді. Прощайте, Артем’єв! Бажаю вам успішного вистигання…

— Послухайте, Антоніно Іванівно… Тоню!.. — але вона вже вийшла з кімнати, залишивши аромат своїх улюблених духів.

Іти за нею? Вернути? Сказати, що я згоджуюсь?.. Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи! Свобода або рабство! Робота або кохання!..

І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх досліджень. Насмішкувата презирлива фраза — «бажаю вам успішного вистигання» — не йшла мені з голови, настирливо звучала у вухах. Недозрілий герой роману! Що може бути образливішого, як це?

Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що буде на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і — через нього — Палія? Яка буде зустріч? Я не дізнаюсь про це. А втім, якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого б стало ясним. І потім, не поїхати з Тонею — це однаково, що розрив. Не дарма вона сказала, виходячи, «прощайте». І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи! Я, звичайно, не поїду. Ні в якому разі. Але не можна ж бути нечемним — звичайна люб’язність вимагає, щоб я допоміг Тоні зібратися в дорогу.

* * *

Ще не вдарило четвертої, а я вже біг по сходах з лабораторії, стрибаючи через п’ять приступок. Не згірше за американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавшись, вбіг у кімнату Тоні і вигукнув:

— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!

Не знаю, для кого несподіванішим був цей вигук, — для неї, чи для мене самого. Здається, для мене…

…Отак був я захоплений в цілий ряд неймовірних пригод.

II. Демон нестримності

Я невиразно пригадую нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією. Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і сама склала маршрут подорожі, використавши всі сучасні засоби пересування, крім залізничного, як дуже повільного. Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Десь у дорозі, — над Валдайською височиною, — нас добре потріпало.

— Тут завжди бовтанка, — сказав якийсь бувалий пасажир.

Я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці. Мені було дуже погано. Тоня дбайливо ходила коло мене. Відтоді, як ми вирушили в дорогу, вона дуже змінилась до мене, і змінилась на краще. Це тішило мене в тяжкі хвилини подорожі. Дедалі більше дивувався я цій дівчині. Скільки в ній різноманітності! Скільки жіночої ласки, піклування, скільки сил! Вона працювала перед подорожжю більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. В дорозі вона повеселішала, почала навіть наспівувати, — ще нове відкриття: у неї дуже приємний голос.

В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що, як відомо, робить прямі рейси Москва-Ташкент.

Тоня була в захваті. Ще б пак! Ця машина летить з шаленою швидкістю. Три металеві сигари з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом. Такий зовнішній вигляд. Тоня в першу ж годину польоту докладно ознайомилась з будовою стратоплана і пояснювала її мені. В лівому боковому корпусі містяться пасажири і пілоти, в правому — пальне, в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун, холодильник. Літак іде силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Тоня говорила ще про якісь цікаві для неї подробиці, але я слухав неуважно — новизна вражень гнітила мене. Пам’ятаю, — ми ввійшли в кабіну, яка герметично за нами закрилась, і посідали на м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості сто метрів на секунду і знявся в повітря. Ми летіли на страшенній висоті, можливо, за межами тропосфери, із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І, кажуть, ця швидкість ще не крайня.

Не встиг я як слід розпакуватися, а ми вже залишили позаду межі РСФРР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою біля обрію, ніби перекинута сіра парасоля.

— Киргизькі степи! — урочисто сказала Тоня.

Уже! Еге ж, така швидкість може задовольнити навіть нетерпіння Тоні.

Праворуч від нас блиснуло Аральське море. В кабіні говорили вже не про Москву, яку так недавно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканду.

Ташкента я так і не встиг оглянути. Ми спустились на аеродром, — моторошне враження! — і через хвилину вже мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда того ж таки Ціолковською. Цей перший реактивний поїзд — Ташкент-Андижан — швидкістю не поступається перед стратопланом.

Я побачив довгої обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежить на бетонному полотні, яке підвищується над ґрунтом. З обох боків вагон має закраїни, які заходять за боки полотна і надають стійкості на заокругленнях путі.

Повітря накачується під днище вагона і особливими щілинами проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя. Кажуть, цей вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів переплигує через невеликі річки. Це вже трюкацтво. Добре, коли переплигне і потрапить прямо на полотно. А коли вріжеться в протилежний берег?..