Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

class="book">В цей час під’їхав автомобіль, якого, певно, і чекав молодий чоловік. Шофер крикнув:

— Швидше, швидше, інакше запізнимось!

Молодий чоловік майже на ходу скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені:

— Памір, Кец!..

Автомобіль хутко завернув за ріг і зник.

Я вернувся додому схвильований. Де міг я бачити цього чоловіка? Він знає моє прізвище, бачив мене з Тонею… Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих, але не міг пригадати. А проте, цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода не могли не залишити сліду в пам’яті. Ні, ніколи я не бачив цього брюнета. Він, очевидно, добре знає Тоню, — назвав її Ніною. Антоніна — Ніна… Може, старі університетські товариші? І цей Палій, про якого згадував молодий чоловік. Палій. Хто він? Тоня ніколи не називала такого прізвища.

Я розповів Тоні про випадкову зустріч. Уперше за весь час нашого знайомства я побачив цю врівноважену дівчину надзвичайно схвильованою. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примушувала мене повторювати без кінця опис зустрічі в усіх подробицях. Потім розсердилась на мене за мою недогадливість, — чому я не сів з молодим чоловіком в автомобіль і не розпитав його про все докладніше. На жаль, очевидно, я ще не переробив свого характеру на її смак: я зовсім не схожий на героїв американських пригодницьких фільмів, і навіть пишаюся цим. Стрибати в машину незнайомої людини, яка може викинути мене на вулицю! Ні, красно дякую!

Потім вона задумалась, повторюючи, як у сні:

— Памір… Кец… Памір… Кец…

Раптом підбігла до книжкових полиць, дістала карту Паміру і почала шукати: «Кец… Кец…»

Але, звичайно, ніякого Кеца на карті не знайшла.

— Кец… Кец… Коли це не місто, то що ж? Маленький кишлак? Аул? Установа?… Ми мусимо дізнатися, що таке Кец. Що б там не було! — вигукнула вона. — Сьогодні ж, або не пізніше як завтра вранці…

Я дивився на Тоню і не впізнавав її. Так, значить, я зовсім не знав її. Скільки вогню, нестримної енергії було приховано в цій на вигляд врівноваженій дівчині, яка вміла так спокійно вичікувати події, методично працювати, не хапаючись робити свою наукову кар’єру. І все це перетворення сталося від одного магічного слова «Палій». Видно, жінка завжди залишається жінкою… Я вже не насмілився спитати її, хто ж такий Палій, і не гаючись пішов до себе в кімнату. Не буду критися: я майже не спав тієї ночі. Я знайомився на практиці з незазнаним ще почуттям ревнощів. Так, я гостро переживав це огидне почуття і сам собі дивувався. Тоня мала рацію: в мені, очевидно, ще багато було пережитків старовини. Але що ж я міг подіяти, коли це було сильніше за мене…

Другого дня я вирішив не показуватись Тоні, — поки буря спаде. Але вона сама, пізно ввечері, прийшла до мене. На вигляд спокійна, як завжди, строга, в чорній сукні. Тільки під очима в неї була синява, — певно, й вона погано спала цієї ночі, — та в очах спалахували притаєні іскри, які щохвилини могли розгорітися вчорашнім полум’ям. Вона сіла навпроти мене на стілець, довго дивилась мовчки, ніби вивчаючи, і, нарешті, сказала:

— Я довідалась, що таке Кец. Це нове місто на Памірі, що його з деяких причин не нанесено на карту.

— У вас дуже втомлений вигляд, — сказав я.

Тоня не відповіла і продовжувала дивитись на мене допитливим поглядом. Потім сказала:

— Настав час дізнатися, що ви за людина і на що здатні, — знову урочиста пауза. — Послухайте, Леоніде Васильовичу. Ви не змогли узнати прізвище молодого чоловіка, що має відомості про Палія. Це ваша провина. Я ж не знаю цього чорнобородого чоловіка в обличчя. Тільки ви можете пізнати його, зустрівши… на Памірі. Ви мусите їхати туди зо мною!

Я здивовано розплющив очі. Їхати з нею на Памір! Отаке ще вигадала! Покинути свою лабораторію, наукову роботу. Воно, правда, настало літо, і я незабаром мав іти у відпустку, але все-таки… Я почав здалеку.

— Антоніно Іванівно! Ви знаєте, що цілий ряд установ чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я закінчую роботу над вистиганням фруктів. Досліди ці давно провадились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки невеликі. Фрукти вистигали неодночасно. Достиглі фрукти хутко псувалися на складах і в магазинах. Для вистигання застосовували етилен… Ви розумієте, яке величезне практичне значення мають ці досліди. Та це ще не все. У мене є робота важливіша. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік стоять. Фрукти вистигають майже одночасно, і переробити їх усі, поки вони не зіпсувались, неможливо. І тому щороку гине мало не дев’ять десятих урожаю. Збільшити ж кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, невигідно. І от якраз цим літом я думаю поїхати у Вірменію, щоб на місці поставити надзвичайно важливі досліди: штучно затримати вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Забезпечення міст фруктами, експорт, багатомільйонна економія…

Я глянув на Тоню і затнувся. Тоня не перебивала мене, — вона вміла слухати. Але обличчя її одразу похмурніло. На лобі між бровами залягла зморшка.

Спід спущених довгих вій летіли блискавки. А коли вона звела на мене очі, я побачив в них презирство.

— Подумаєш, який учений, який громадський діяч! — сказала вона льодовим голосом. — Я теж їду на Памір за ділом, а не як шукачка пригод. Мені конче треба знайти Палія. Будь-що-будь! Я сподіваюсь, що наша подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збір урожаю. Від Паміру до Вірменії, при сучасних способах пересування, рукою подати.

Грім і блискавка! Не міг же я сказати, в яке безглузде становище вона мене ставила. Їхати з коханою дівчиною шукати