Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Усі місцеві знали, що живуть у світі, якого більше не існує, та при цьому вперто не хотіли погоджуватися з тим, що вони — останнє покоління хліборобів і пастухів, які впродовж ось уже стількох сторіч мешкали в цих горах. Рано чи пізно з’являться і в їхніх краях машини, і худобу тепер розводитимуть за тридев’ять земель звідси, годуючи її за спеціальним раціоном, і якась велика іноземна фірма, викупивши містечко, перетворить його на гірськолижний курорт.

Така доля вже спіткала всі довколишні містечка, один тільки Віскос не здавався. Справа, певно, була в тім, що надто сильне жило тут почуття обов’язку перед минувшиною й перед пам’яттю пращурів, які колись мешкали на цій землі й втолкували нащадкам, як то важливо — не коритися до останнього.

Приїжджий уважно прочитав реєстраційну картку, міркуючи, як її заповнити. З його акценту місцеві вирішать, що прибув він з якоїсь південноамериканської країни, тож можна написати — «Аргентина», — йому дуже подобалася її футбольна збірна. У графі «Домашня адреса» він зазначив «вулиця Колумбії», пригадавши, що є в Південній Америці такий звичай — на знак поваги називати вулиці й майдани іменами сусідніх держав. А ім’я собі він позичив у одного знаменитого терориста, що жив у минулому столітті.

Не минуло й двох годин, як кожен з 281 мешканця Віскосу вже знав, що приїхав до них чужоземець на ім’я Карлос, і що родом він з Аргентини, а живе в Буенос-Айресі, на славетній вулиці Колумбії. Хай там що, а ось вона, — перевага невеличких містечок: без усяких зусиль з твого боку про тебе відомо всім і все.

Саме на це, між іншим, і розраховував прибулець.

Він піднявся до себе в номер, розібрав валізу, — дістав звідти дещо з одягу, приладдя для гоління, запасну пару черевиків, вітаміни для підтримання імунітету, товстого зошита, в якому робив свої записи, і одинадцять зливків золота по два кіло кожний. Зморившись за цілий день на ногах, від сходження на гору й від тяжкої ноші, він одразу ж заснув, та все ж перед цим підпер вхідні двері стільцем, хоч і знав, що кожному з 281 мешканця Віскосу можна довіряти.

А вранці він випив кави, лишив у портьє одяг, щоб його віддали до пральні, знову поклав до валізи золоті зливки й рушив у напрямі гори, що височіла на схід від села. Дорогою він побачив лише одну місцеву жительку — якась стара, сидячи біля дверей свого будинку, провела його допитливим поглядом.

Зайшовши в ліс, він попрямував до якнайглибшої хащі, і став там чекати, поки вуха призвичаяться до звуків, що їх видавали комахи й птаство, до шурхоту вітру в безлистих кронах. Він знав, що тут хтось може за ним крадькома стежити, і тому мало не цілу годину вдавав, ніби милується природою та байдикує.

Упевнившись, що той, хто міг так ревно стежити за ним, тепер уже подався геть, не довідавшись нічого такого, про що можна було б розповісти сусідам, чужоземець викопав ямку біля підніжжя скелястого валуна, що своєю формою нагадував літеру «У», і заховав там один із зливків. Піднявся схилом ще трохи, ще з годину просидів, удаючи, ніби цілковито занурений у споглядання природи, і побачив ще один валун — цей був схожий на орла. Він викопав ще одну яму й поклав туди решту десять зливків.

Першою, кого побачив він на зворотному шляху до Віскоса, була дівчина, що сиділа з книгою на березі одного з тих численних струмків, що на якийсь час утворюються в тутешніх краях від танення льодовиків. Відчувши його присутність, вона підвела очі, але одразу ж знову занурилася в читання: матінка її, поза всяким сумнівом, свого часу упевнила доньку, що з незнайомцями заводити розмову не варто.

Однак чому б незнайомцям, яких доля занесла до чужої країни, не спробувати завести дружбу з місцевими жителями? У них є на це право, і тому він, підійшовши ближче, сказав:

— Доброго дня. Припікає ниньки не по-осінньому.

Дівчина мовчки кивнула.

— Мені хотілося б дещо тобі показати, — не вгавав він.

Дівчина, як людина вихована, відклала книгу вбік, простягла йому руку й представилася:

— Мене звуть Шанталь. Вечорами я працюю в шинку того готелю, де ви зупинилися. Я ще подивувалася, що ви не стали вечеряти, адже готель має прибуток не лише від здачі номерів, але й з усього, що споживають постояльці. Ви — Карлос, приїхали з Аргентини, мешкаєте на вулиці Колумбії, все місто вже про це знає, бо той, хто приїжджає до нас не в мисливський сезон, так чи інакше опиняється в центрі загальної уваги. Років п’ятдесяти, волосся з сивиною, погляд людини, що встигла пожити й багато побачити. А щодо вашого запрошення… Дякую, звісно, але всі околиці Віскоса я знаю як своїх п’ять пальців, тому, швидше за все, це мені слід би було показати вам таке, чого ви ще ніколи не бачили. Та ви, певно, дуже зайняті.

— Мені 52 роки, і звуть мене не Карлосом, і все, що написано в реєстраційній картці, — неправда.

Шанталь розгубилася, не знаючи, що на це відповісти. А чужоземець продовжував:

— І показати я тобі прагну зовсім не місцеві краєвиди, а таке, чого ти не бачила ніколи у своєму житті.

Шанталь не раз читала про те, як дівчата йшли з незнайомцями до лісової глушини, а потім їх більше ніхто ніколи не бачив. На якусь мить охопив її жах, але тієї ж миті він зник, поступившись місцем жазі пригод. Хай там що, а ця людина ні на що зле просто не зважиться, — вона ж щойно сказала йому, що весь Віскос знає про нього, нехай навіть відомості, які він залишив про себе, не відповідають дійсності.

— А хто ви такий? — запитала вона. — Якщо тепер ви сказали мені правду, то я можу повідомити в поліцію, що ви не той, за кого себе видаєте. Хіба вам це не відомо?