Йон Колфер - Список бажань

Меґ спиною відчула прохолоду газового бака.

Зварний шов припав якраз уздовж її хребта. Тікати нікуди. Рушничні цівки повернулись і націлились на неї.

— Облиш, Ригачко. Це не прикольно.

— А я не сміюся, Фінн.

І справді. Він не сміявся.

— Ти ж не збираєшся у мене вистрелити? Дай мені кілька копняків і кінчаймо.

Ригачка знизав плечима:

— Я не маю вибору. У тебе все клас. Ти ще мала, а мені шістнадцять. Я вже мушу відповідати. А це означає, мені світить в’язниця. Я думаю, ти нашестериш.

Іще вчора Меґ відповіла би:

— Ти думаєш, Ригалику? Бреши дужче!

Та цей Ригачка був не той. Цей Ригачка був такий, який стояв перед нею в темряві.

— Я не нашестерю, Ригачко. Подумай, я ж співучасниця.

— Так. Але…

Ригачка урвав. Меґ знала, що мусить схилити його на свій бік. Мусить сказати йому те, що він хоче почути.

— Кому яке до того діло? — пробелькотіла вона, слова застрягали в горлі, наче скалки скла. — Кому яке діло, що ще один старпер помре? Тільки не мені. Це факт.

Ригачка пильно вдивлявся їй в обличчя, шукаючи ознак брехні. Вочевидь, він то знайшов.

— Шкода, — сказав він, зводячи гачок рушниці. — Я тобі не вірю.

І тоді сталася страшна помилка. Та, що решту помилок цієї помилкової ночі відраз робить незначущими. То була остання Ригаччина помилка.

Меґ мала рацію, Ригачка не збирався стріляти в неї, хотів лише полякати. Через своє халамидницьке життя Ригачка Бренан знався на рушницях і подібній зброї. Він був цілком свідомий того, що вистрели він за таких умов — і газовий бак вибухне й підірве їх обох до біса. Але невеличкий попереджувальний постріл, понад її головою, — річ інакша. Ригачка скерував рушницю майже вертикально і поклав пальця на гачок.

Меґ прочитала в його очах усе. Геть усе, що він збирався зробити. Він що, крейзанувся?

— Ні, Ригачко! Ні!

Занадто пізно. Гачок уже напівнатиснутий. Переконувати немає часу. Не те щоб Ригачці цього аж так хотілося. Він саме шкірився, смакуючи вираз обличчя Меґ.

Вибух був жахливий, на весь техвузол, і далі на вулицю. Він прогримів понад головами Меґ і Ригачки, розриваючи їхні барабанні перетинки. Проте їм було вже байдуже, на цей час вони обоє були мертві.

Одна шротинка зробила все. Одна крихітна надщерблена кулька. Щербинка спрацювала, як плавець рибини, скерувавши шротину по спіралі. Вона просвистіла донизу, розігрівши повітря за наносекунду. З новим газовим баком нічого такого не сталося б, — цей мусили змінити десять днів тому. Іржавий метал не витримав мізерного натиску — і повітря, розжарене до білого, дісталось легкозаймистого газу — БАБАХ!

Почорнілий металевий кавалок втелющився в Меґ Фінн, виймаючи душу з тіла.

Спершу перебувати в подобі духа ніяково. Мозок усе ще думає як звично, намагаючись застосовувати закони фізики до світу духів. Як можу я водночас летіти широчезним тунелем і спостерігати себе саму, розпластану на підірваному газовому бакові? Певно, не можу. Висновок: це мені сниться.

Так Меґ Фінн запевняла себе, що бачить сон. Гарний сон, до речі. Жодних тобі вітчимів із сокирами чи мерзенних поліціянтських лап, що намагаються запхнути тебе до поліційного буса. Вона вирішила розслабитись і насолоджуватися сном.

Тунель видавався довжелезним — аж нескінченним. Та враження розтануло, перерване дзеленьканням блакитних вогників, що пульсували вздовж тунелю так, наче то билося серце якоїсь фантастичної істоти. Решта вогняних цяток пливли у ледь прозорому повітрі. Меґ зрозуміла, що то насправді були люди.

Люди летять у тунелі? Вона, здається, вже чула про це? Щось про тунель і світло.

Меґ Фінн сказала собі: я мертва. Вона чекала, що на неї зійде одкровення. Не зійшло. Ані конвульсій, ані волання чи ридання. Так наче тунель анастезував її мозок. Не те щоб її життя вдома було якимось винятковим. Але вона таки встигла дечого натерпітися. Може, їй удасться знову побачити маму. Хоча її мама, певно, в раю, а Меґ навряд чи летить туди.

Може, їй удасться спіймати Святого Петра на всілякі соціологічні штучки. Це була не моя провина. Суспільство існує для того, щоб звинувачувати, і бла, бла, бла і бла, бла, бла. Завжди спрацьовувало в суді для неповнолітніх. У всіх у залі очі були на мокрому місці, коли Меґ розповідала про нещасний випадок з мамою. Рай може бути куди твердішим горішком.

Хтось покликав її. Певно, ангел спустився, щоб розповісти, як сідати на цю божественну смугу. Втім, якось вайлувато як на ангела. Уявляєш собі, як вони грають на арфі і промовляють так солодко, як… ну, одне слово, як ангели. Хай там що було, а звучало воно, ніби пережовувало повнісінький горщик смоли.

Меґ поволі обернулась. Вона не була єдиною істотою, яка летіла в цьому напрямі. Хтось або радше щось мчало позад неї. Спершу воно було собакою, а за хвилину — хлопцем. Собачі обриси проступали під людською шкірою, з'являючись, наче комп’ютерні ефекти. Жахливо. Безглуздо. Проте на диво знайомо.

— Ригачко? — мовила нерішуче Меґ. — Ти?

Її голос лунав незвично і ніби час від часу завмирав. Те, що було Ригачкою, тепер могло лише скиглити, як Скубіду. Але то був її напарник, не хто інший, як він. Здається, газовий бак таки відірвався на хлопцеві та його псові. Ригачку з Раптором було так ретельно перемішано, ніби їх добряче сколотили в блендері. Досить дивно, але таке місиво пасувало Ригачці. Так ніби завжди було в ньому.

— Ну як, Ригачко? Очухаєшся?

Собакохлопець спромігся лише налякано витріщитись: його пальці, вкриті хутром, перетворювались на пітбулячі лапи. Сльози і