Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Їхні погляди тільки-но зустрілись, і саме в цей час розташований на даху літака спецназ розпочав штурм і салон наповнився пущеним згори білим димом…

Вона з дитинства була дуже вродливою і ще змалку подобалась хлопчикам, які загравали до неї всюди, де вона бувала, — у школі, на малюванні, на англійській.

Та коли підросла, дратувалась від того, що всі акцентували увагу на її красі, здавалося, що хлопців лише краса й цікавила.

Тіна вважала, що сама вона була цікавішою за власну красу, проте хлопці цього не помічали й, можливо, це було причиною того, що до зустрічі з Гегою вона нікого не кохала.

Тіна була вже студенткою художньої академії, коли її малюнок десь випадково побачив Гега й знайшов номер телефону авторки. У тієї художниці був такий голос, що, здавалось, його власниця повірила би усьому, що б Гега не сказав. Він повідомив, що йому надзвичайно сподобався малюнок і він хоче зустрітись, а ще раптом захотілося сказати Тіні, що він — каліка. Гега потім довго не міг зрозуміти, чому він вирішив так жорстоко пожартувати з Тіною, але її відповідь просто вразила:

— Для мене немає різниці — каліка ви чи ні. Для мене головне — людина.

Дівчина з дитячим голосом була більше схожа на янгола, ніж на студентку художньої академії, і Гега вмить кинув слухавку. Мабуть, від розгубленості й несподіванки, бо на таку відповідь не очікував. Він справді не думав, що пересічна тбіліська дівчина могла бути такою, а ще він жалкував, сильно жалкував, що так некрасиво пожартував з нею, і виправдовував себе лиш тим, що свідомо не відкрив Тіні, хто він є насправді. Гега був досить молодим двадцятидворічним актором, однак у нього вже були успішні ролі в кількох художніх фільмах, тому його ім’я та прізвище у Грузії знав кожен, хто любив кіно. Гега, як талановитий актор і красивий хлопець, був дуже популярним у тодішньому Тбілісі, а особливо серед молодих дівчат. Саме це й не було йому потрібно, Гега не хотів користуватися власною популярністю, а тому вигадав історію про власне каліцтво і, буцімто, неможливість пересування без візка. Гега трохи подумав і, дійшовши висновку, що повертати назад буде неправильно, знову набрав номер Тіни.

— Слухаю, — відповіла вона саме тим занадто дитячим голосом, за яким Гега вже встиг скучити, але, почувши його, він знову розгубився і від безвиході просто кашлянув. Гегу вважали найталановитішим молодим актором, однак зараз йому було справді важко зіграти роль. Через це він навіть почав сумніватися у своїй професійності.

— Це знову я, — невпевнено промовив він у слухавку й знову кашлянув.

— Куди ви поділися? — щиро здивувалася Тіна.

— Мабуть, просто зірвалось.

— Що ви мені казали?

— Коли?

— До того, як зірвалось.

— Сказав, що я каліка й не можу пересуватись без візка.

— Нічого страшного, якщо ви не проти, я можу прийти до вас додому, взявши свої малюнки.

— Ні, що ви, не хочу вас турбувати, до того ж…

— До того ж що?

— До того ж я й так постійно вдома, тому краще б ми зустрілись де-небудь.

— Розумію, та я не хотіла вас обтяжувати, а вийшло навпаки.

— Зустрінемось, де скажете.

— Я прийду туди, куди забажаєте.

— Я зустріну вас біля академії після лекцій.

— Як ви мене впізнаєте?

— Ви мене з легкістю впізнаєте, не думаю, що у когось ще, схожого на мене, буде побачення перед академією.

— Я ж сказала вже, що чудово розумію вашу ситуацію…

— Та думаю, все одно не буде багато приємного у тому, що таку красиву дівчину, як ви, зустріне каліка у візку на коліщатах…

— Таку красиву дівчину, як я? Чи ви знаєте, яка я?

— Не знаю, та якою ви не були б, ваші подруги, мабуть, здивуються, побачивши вашого шанувальника-каліку перед академією.

— Моє життя — то лише моя справа.

— Завтра?

— Що завтра?

— Можна прийти завтра?

— Завтра в нас лекції закінчуються о третій.

— Близько третьої буду, стоятиму, точніше — сидітиму біля пам’ятника.

— Я вийду, закінчаться лекції чи ні.

— Тоді до завтра.

— Мабуть, я вас вже втомила.

— Ні, що ви…

Гега дійсно не втомився, однак продовжувати розмову вже не хотів, точніше не міг. Він попрощався з Тіною й повісив слухавку. Потім посміхнувся через якесь дивне відчуття задоволення чи радості, відзначивши про себе, що, виявляється, у цьому місті жили зовсім інші дівчата, може, зовсім мало, може, лише Тіна, але все ж таки…

Гега зрозумів і те, що більше Тіну обманювати не можна — це дійсно був поганий жарт; Тіна ж була схожа саме на ту людину, засмучувати яку хотілося найменше. Тому цілу ніч він думав, слухав улюблені платівки й вирішив, що наступного дня він обов’язково піде до художньої академії, зустрінеться з Тіною, все пояснить і вибачиться. Він вже остаточно вирішив вчинити саме так, та все одно не зміг заснути до ранку, думаючи про той дивний дитячий голос, що належав Тіні — дівчині, не схожій на інших.

Опівдні він пішов до Дато. Дато Мікаберидзе був другом Геги й мав справжню куртку «Вранглер», яку Гега дуже любив, але ніколи не казав про це, бо Дато був дуже добрим і одразу зняв би ту джинсову куртку й подарував би другу. Дато ж був добрим не через те, що його батько працював у міністерстві у справах інтуристів, і все одно не обділив би джинсами улюбленого сина.

Ні, не тому.

Просто Дато був дуже добрим та й годі. Того ранку Гега вирішив позичити в Дато на день ту вранглерівську куртку, точніше на півдня — він зустрінеться з Тіною, вибачиться й надвечір поверне її господареві.