Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

«А вітер дужчає. Усі, хто був на містку, одягають шкіряні реглани. Коли б вестовий вітер не нагнав тягунів. А тут ще й радіограма з штормовим попередженням: «У найближчі 4 години очікується посилення шквалистого вітру від весту до 6–7 балів».

Приносить її на місток командир відділення радистів старшина 1-ї статті Дмитро Ткач, сам спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайно одягнений. Від усієї його постаті так і віє енергією та здоров'ям.

Це він під час рейдових дій «Шторму» на аеродроми Анапи виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під ворожим обстрілом відновив зв'язок.

А найбільше викликало повагу команди те, що Дмитро Ткач пробував писати морські оповідання і повісті. Це захоплення і визначило дальшу долю Дмитра Ткача: після війни Дмитро Васильович випустив дві перші книги «Моряки» та «Плем'я дужих», став письменником. Тепер він живе і працює в Києві, в його творчому активі близько двадцяти прозових книжок, більшість яких присвячено морю і морякам»[1].

Тема Великої Вітчизняної війни не втратила своєї актуальності в радянській літературі, провідною лишається вона і в творчості Д. Ткача. Після роману «Плем'я дужих», присвяченого відбудові Кривбасу, письменник одну за одною створює повісті для дітей «Єсть, стояти на смерть!», «Генуезька вежа», «Чорне сальто», ряд оповідань, у яких показав безприкладний ратний подвиг наших людей на війні, героїзм народу, що піднявся на боротьбу проти ненависного фашизму.

Через усю повість «Єсть, стояти на смерть!» проходить образ полум'яного патріота, піонера з українського міста Чернівців Валерія Волкова, який разом з бійцями 7-ї бригади морської піхоти боронив Севастополь від гітлерівської навали. У військову частину його привели з ворожого тилу наші розвідники Іліта Даурова та Ібрагім Ібрагімов. Комісар бригади Микола Єхлаков не дозволив хлопцеві залишитись на передовій, відіслав до школи, що містилась у штольні, але пізніше, коли обстановка ускладнилась і учнів мали евакуювати на схід, Валерик таки залишився в лавах оборонців. Залишився, щоб помститися (і помстився!) за свого батька, розстріляного гітлерівцями, за вчительку Клавдію Василівну, яка загинула під час нальоту ворожої авіації на обложений Севастополь.

Письменник показує, що подвиг — це не раптовий, тим більш не випадковий спалах мужності в людини, до нього веде тривала, зовні непомітна підготовка. Коли Валерик ходив з татарчуком Мамедом по хатах Нижнього Чургуна, покинутих мешканцями, і той спробував привласнити чийсь годинник, Валерик рішуче заборонив це робити. Він сказав: «Ти ж чужу хату грабуєш». Валерій Волков ріс дисциплінованим, чуйним хлопчиком, він завжди був готовий допомогти іншому. Такий хлопчик не міг не піти на подвиг в ім'я добра.

Батьківською увагою оточили дорослі юного бійця, оберігали його, як могли, перший кухлик води або зайвий шматок хліба давали йому, любовно називали севастопольським Гаврошем. І те, що сталося потім, глибоко потрясло всіх.

«Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притиснула до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:

— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..»

Плаваючи на кораблі «Шторм», Д. Ткач не раз бував у Севастополі в ті місяці героїчної оборони міста, і це дало йому змогу намалювати картини, в які віриш.

«По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину… Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками п бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно».

Повість «Єсть, стояти на смерть!» вражає тим, що її персонажі не вигадані, їх названо справжніми іменами. Колишній командир роти 7-ї бригади морської піхоти Микола Іванович Хомченко, теж діючий персонаж твору, в листі до письменника описує свою зустріч з Єхлаковим (у повоєнні роки той працював екскурсоводом Севастопольського екскурсбюро):

«При виході з панорами Єхлаков оглянувся, побачив мене і, накульгуючи, поспішив навстріч. Я кинувся до нього, мов до рідного батька. Ми обнімались, цілувались і плакали і ні на кого не звертали уваги. Так я зустрівся з моїм комісаром бригади Миколою Євдокимовичем Єхлаковим. Він мене нікуди не відпустив. У нього були екскурсанти — діти з Єнакієвого, Єхлаков пояснив піонерам, хто я, і ми прибули на Сапун-гору, на те місце, де під моїм командуванням 5 батальйон 7-ї бригади морської піхоти захищав Сапун-гору до 30 червня 1942 року до останнього патрона, до останнього матроса».

І далі:

«Валерика (ми його називали Валькою) я добре знав… про нього ви написали правильно, він був сміливий і рішучий хлопчина».

Д. Ткач листується також з колишньою розвідницею 7-ї бригади морської піхоти, славною дочкою осетинського народу Ілітою Дауровою. Про неї пише Хомченко: «Таких, як Даурова, забувати не можна».

Темі війни, зокрема участі дітей у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, присвячено і другу повість Д. Ткача «Генуезька вежа». На скелі у старовинній башті-фортеці засіли четверо сміливців — учитель місцевої школи та його сини, найменшому з яких було тільки дванадцять років. Довгий час вони витримували нерівний, але успішний бій з ворогом: нищили гранатами фашистські катери, розстрілювали з кулеметів живу силу противника. Повість звучить, мов легенда. Уже після того, як славні оборонці один за одним полягли смертю хоробрих і гітлерівські вояки нарешті видобулись на схил гори… вежа заговорила знову.

«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.

Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.

А вежа стріляла й стріляла…»

Такий фінал повісті.

Герої сильні тим, — стверджує своїми творами Дмитро Ткач, — що їх підтримують