Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ну звісно ж, не зима, тільки щось я не розумію, якесь дивне відчуття, якось все по-іншому, — почули Денис з Іринкою голос Максима, почали озиратись, та не побачили його. Аж раптом пролунав зойк, сповнений жаху. Звук ішов із трави, діти розгорнули гілки невисокого чагарнику і побачили чорне кошеня, схоже на Денисового Амадея.

— Поглянь, Іринко, кіт. Малий, ти звідки тут узявся? — запитав Денис, піднімаючи кошеня з трави.

— Ану постав мене зараз же назад, я не кіт! — заволало кошеня Максимовим голосом. — Що зі мною зробили? Поверніть мене, я хочу бути нормальним!

— Макс?! — хором вигукнули Іринка й Денис.

— Оце і є ті зміни, про які казала бабуся Надя? — промовила дівчинка, придивляючись до чорного кошеняти. — А ми, здається, ні на кого не перетворилися.

Денис уважно оглянув свої руки, обмацав обличчя й чуба.

— Так, зі мною все нормально. А ти, Іринко, все-таки не зовсім така, як була, щось змінилося.

— Що?! Що зі мною не так? — розхвилювалася дівчинка.

— Та чого ти злякалася? Навпаки, якась ти занадто красива стала, очі блищать незвичайно чи що, ну не знаю я.

— Яка різниця, ви — люди, а я — кіт, поверніть мене назад! У такому вигляді я не піду нікого шукати. Ми так не домовлялись! — озвався сердито і майже зі сльозами в голосі Максим.

— Взагалі-то, нас попереджали, — промовила Іринка замислено.

— Не про таке, — запротестував кіт.

— Ну добре, повернімося. Можливо, баба Надя щось зробить, аби ми всі залишалися тут людьми, — погодився Денис. Він уперше вирішував і дуже цим пишався, адже зазвичай Максимко був лідером компанії.

Амулет-сонце склали, взялися за руки, присівши, щоб можна було тримати за лапки кошеня. Навколо посипалися сріблясто-сіруваті іскри, заливаючи повітря дивним сяйвом, у якому потонув навколишній пейзаж і вималювалася кімната.

— А де ж моя онука? Де Марічка? — озвалася бабуся Надія.

— Та ми ще не шукали її. Справа в тім, що у тому світі Макс перетворюється на кошеня, — почав пояснювати Денис.

— На чорного кота! — підтримав Максимко.

— То не могли б ви зробити так, щоб жоден з нас ні на що не обертався, а залишався собою? — висловив спільне запитання Денис.

— Любі мої, як же я можу вплинути на інший світ? А тим більше, це не випадкова зміна зовнішності, вона з чимось пов’язана. Можливо, ви, діти, краще це зрозумієте, якщо подумаєте трохи. А до того ж, будь-яке перетворення має своє значення і чимось може вам допомогти, чогось навчити.

— Ну це вже ні! Така наука — це знущання з розумної істоти. Я пішов, вибачайте. Ви як, залишаєтесь? — звернувся Максим до друзів.

— Так, звичайно, — відповів Денис. — А може, все-таки й ти нас не лишатимеш?

Максим похитав головою.

— Ну Максимчику, будь ласка, не йди, — лагідно заговорила Іринка, — як же ми без тебе? Ти ж у нас найрозумніший. Якщо хочеш, поки ти будеш кошеням, я носитиму тебе в рюкзачку.

І вона почала швидко звільняти рожевий невеличкий рюкзак від ляльок та різноманітних речей.

— Склади все це назад. Я передумав. Я піду з вами, це може бути навіть цікаво. Тільки коли хто й носитиме мене на руках, так той із нас, з чиєї ласки я став котом. Є тут такий любитель тварин чорної масті, — і хлопчик недвозначно подивився на товариша.

— Я не проти, та якби ти не ображав Амадея, напевне, залишився б собою.

Сперечатися далі — лише марнувати час, отже, таким самим чином, як і першого разу, діти потрапили на шлях серед ланів.

— Ну що, куди підемо? — запитав Денис.

— Звісно ж, до лісу, бо в інший бік — гори, — відповів Максим.

— А що як у лісі водяться хижі звірі? — засумнівалась Іринка.

— А в горах іти буде важко і не менше небезпек. Врешті-решт у лісі можна сховатися від хижаків на деревах.

— Легко тобі говорити, — мовила дівчинка, поглянувши на маленькі чорні лапи, які, без сумніву, мали гострі кігті. Кіт пирхнув сердито.

І от вони подалися до лісу. Багато годин діти йшли серед дерев, з’їли половину припасів, що наготувала бабуся Надія, а кінця-краю хащам не видно. Почало смеркатися.

— Ну, хижих звірів у цій частині лісу немає, — трохи втішив своїх друзів кошеня-Максим, — як ви розумієте, такі речі я відчуваю.

— Тільки холодно, ноги болять, спати хочеться, і ніде нікого, — тяжко зітхнула Іринка.

— Не сумуй, це ж дорога. Цілком можливо, що незабаром ми когось зустрінемо, хто зупинився на ніч перепочити, — лише щоб заспокоїти дівчинку, мовив Денис.

Так воно і сталося.

Не минуло й десяти хвилин, як кіт промовив: «Димом пахне, вогнище близько». Незабаром друзі побачили відблиски серед дерев. І ось вони дісталися циганського табору.

Дітей зустріли привітно, нагодували. Денисові, щоправда, не сподобалось, як захоплено дивилися ці люди на Іринку. Вона ж напрочуд швидко знайшла спільну