Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Не бачила, — образилась Іринка. — Однак я її боюся.

— Ну, як ти така боягузка, то і залишайся сама тут, а ми з Максом підемо, — насмішкувато вигукнув Денис.

І хлопці подалися до невеличкого будинку, що знаходився на розі вулиці. Він нічим особливим не вирізнявся, однак дітям було дещо моторошно від тих оповідок про чаклунство. Невідомо, хто й вигадав таке. Якби хлопці знали, що бабуся — письменниця і ні з яким чаклунством не має справи, вони б не боялися. Але вона друкувала свої казки під псевдонімом, тому діти й не здогадувалися, хто вона насправді.

— Ти ж не віриш, що баба Надя — відьма? — запитав Денис.

— Не виключаю такого варіанту, — відповів Максим і натиснув ґудзик дзвоника.

Двері ніхто не відчиняв.

— А що як вона перетворить нас на яких-небудь чудовиськ? — не витримуючи чекання, промовив Денис.

— Заледве з цього буде якась користь, — відповіла бабуся. Вона надійшла разом з Іринкою від будинку дітей.

— Добрий день, — зніяковіло пробурмотіли хлопці майже в один голос.

— Вона зовсім не страшна, — заговорила Іринка, випереджаючи намагання хлопців щось іще пояснювати, — бабусі Наді просто потрібна наша допомога!

Вони всі разом зайшли до будинку, і Максим із Денисом навіть здивувалися, що не побачили похмурої відьомської оселі з засушеними травами, кришталевою кулею і мітлою в кутку. Натомість там були звичайні світлі кімнати — помешкання добропорядної літньої пані.

— Річ у тім, що моя онучка потрапила до іншого світу. Щоб їй повернутися звідти, потрібно вам утрьох туди помандрувати, — мовила бабуся Надя.

— Я не зрозумів, що значить «інший світ», докладніше поясніть, будь ласка, — Максим любив копіювати батькову манеру висловлювання.

— Цей світ не знайдеш на карті. Більшість людей, особливо дорослих, не можуть навіть побачити його. Він з’явився з вашої уяви, діти. Коли ви вчотирьох зліпили снігове королівство, воно ожило по той бік реальності. Воно склалося з вашої творчості, а також з ваших думок, мрій, з усього того, що ви чули і бачили в житті, що уявляли, чого боялись і про що забули. Знайти там Марічку буде, напевне, важко. Її забрав і повіз кудись чоловік у червоному вбранні на жовтогарячому драконі. Вдягнений він був багато і поводився не так, як прості люди. У тому краю може бути небезпечно. І час там іде по-іншому. Можливо, багато поколінь уже народилося там з моменту його створення. Ви можете пробути в сніговому краю скільки завгодно довго, але коли повернетесь, то тут пройде зовсім мало часу (можливо, кілька хвилин), і в цьому світі ви з’явитеся такими ж, якими звідси підете.

— Зачекайте, ви думаєте, що ми повіримо в це? Нам уже не по п’ять років! — заперечив Макс. — Чи це гра якась?

— Будь-що можна вважати за гру до тієї миті, поки з’явиться справжня небезпека. І я боюся, що роблю помилку, відсилаючи вас у світ, якого наполовину не існує. Але моя онучка не зможе повернутися без вашої допомоги, — промовила бабуся Надія і дістала з шухляди металевий диск, що зображував сонце. — Цей амулет прокладе вам шлях у казку. Його створили стародавні скіфи багато століть тому. Він діє просто, і ви все побачите самі, якщо згодні на справжнє важке випробування.

Діти мовчали. Бабуся розібрала амулет на три частини, просилила шнурочки в дірки, що були у кожній частині амулета, і поклала на підлогу всі три сектори металевого сонця.

— Максиме, Денисе, Іринко, послухайте мене уважно. Зараз, якщо ви станете навколо амулета й візьметеся за руки, світ, про який ми щойно говорили, відкриється для вас. Я пішла би з вами, та дорослим туди немає шляху. Щоб повернутися назад у Реальність, треба скласти амулет і так само стати навколо та взятися за руки. Ваша мета — забрати Марічку, тому коли ви вчотирьох створите коло — шлях відкриється, і ви знову опинитеся тут. Різні пригоди можуть трапитися, може бути страшно, та щоб не було спокуси повернутися, залишивши когось із друзів, одягніть кожен на шию по частині амулета, і зібрати його можна буде лише тоді, коли ви будете всі разом.

— Що ж, давайте перевіримо, чого вартий цей витвір стародавніх скіфів, — мовив зухвало Максим і простягнув руки друзям.

— Ні, не зараз! Я хочу зібрати речі і сказати «до побачення» мамі й татові, — заперечила Іринка.

— Яке «до побачення»? Ти за хвилину знову будеш тут! — промовив Денис і узяв за руку Максима.

Дівчинка поглянула на бабусю Надію з питанням у погляді. Вона не знала, чи хоче кудись іти. Їй було цікаво, але страшно.

— Я не примушую тебе, дитино. Ти можеш відмовитися від цієї подорожі, — мовила бабуся лагідно.

— Ні, я не відмовляюсь, — і Іринка замкнула коло друзів.

Сріблясті й сині іскри наповнили кімнату, що стала тепер прозорою. Крізь невиразний візерунок на шпалерах діти бачили лан. Там колосилися залиті сонцем жита, і серед них пролягав шлях.

— Пам’ятайте, діти, — гукнула бабуся Надія, — у казці ви можете змінитися, та не бійтеся тих змін, бо коли ви повернетесь, то станете знову такими, як є зараз.

Кімната розтанула, і залишилися лише лан, шлях, гори й ліс удалині.

— Схоже, тут літо або початок осені, — промовив Денис, — тепло,