Наталія Очкур - Містичний вальс

вона заспівала, не вимовляючи слів, та в них і не було потреби, бо Григорій, якому присвячувалась ця беззвучна пісня, знав їх напам’ять. Грицько гидкий, Грицько бридкий, Цур тобі, відв ’яжися, пек тобі, відчепися, Божевільний!

«Грицько» замість Стецька, як в оригіналі. «Сватання на Гончарівці», невмируща класика, щоб її! І знає ж, відьма везуча, чим його допекти! Її останнє досягнення, контракт із «Острайхфарм» — це така перемога, на дивіденди від якої можна жити років десять. Чорти б забрали цю спокусливу гадюку, вона до кожного вповзе і в душу, і в ліжко! Вважає, мабуть, що ніхто не знає, як вона того австріяка обробляла, але насправді, якщо хтось цього і не знає, то лише Василь Петрович. Усі інші давно й глибоко в курсі справи, як саме Лані вдається підписувати всі контракти, навіть ті, які в інших «горять».

Тим часом «гадюка», давши гідного відкоша Грицьку, знову спрямувала оманливо ясний і ніжний погляд своїх надзвичайно красивих, якихось сріблясто-сірих очей на директора. Саме завдяки цим світлим, чистим, мов джерельна вода, очам, ім’я Світлана, яке зазвичай не пасує чорнявим дівчатам, їй пасувало неймовірно. Так, як і її юне, вродливе обличчя, немов підсвічене зсередини якимось надприродним сяйвом, завдяки чому ніхто не давав їй більше двадцяти років. Колись за це світло її називали «світлячком». Тоді вона ще вміла дзвінко сміятись і дуже любила це жартівливе прізвисько. Тоді вона ще вміла жити. Просто жити і отримувати насолоду від кожної миті буття, а не боротись за існування.

Нарада скінчилася. Чоловіки піднялися зі стільців, дістаючи з кишень пачки цигарок і обмінюючись планами на різдвяні канікули. Попереду було цілих два тижні, практично відпустка, і всі так поспішали залишити кабінет шефа, ніби боялися втратити марно хоч одну хвилину. Кімната спорожніла. За мить у ній залишились лише власник кабінету, нордичний красень і Світлана.

Василь Петрович був глибоко віруючою людиною. Він належав до римо-католицької церкви, але поважав свята усіх без винятку християнських конфесій, тому серце в нього аж краялось від однієї думки про те, що його дівчинці, його сіроокій улюблениці доведеться замість святкування Різдва їхати бозна в які світи і працювати — в день народження Спасителя! Єдиним, що виправдовувало його у власних очах, було чітке усвідомлення простого факту — ніхто з його набундючених індиків-менеджерів не впорається краще за неї.

Якби пану Стояну стало відомо, якими засобами користується його фаворитка для досягнення мети, він, безперечно, був би шокованим. І, швидше за все, не повірив би жодній фразі, жодному поганому слову, сказаному про Світлану. Саме це тримало на припоні сверблячі язики численних пліткарів та пліткарок, яким так хотілося відкрити директору очі на поведінку Лани, що аж у власних темніло. Проте всім було добре відомо — чого пан Василь не прощає людям, так це осуду ближнього свого, і ніяких винятків із цього правила для нього не існує. «Хто без гріха, хай кине в неї камінь!» — директор не повторював цю цитату. Він просто зробив її своїм гаслом, під яким і жив.

— Лано, сподіваюсь, ви не планували на Різдво чогось особливого?

Дівчина всміхнулась, ковзнувши поглядом по білявому красеню, який все ще стояв біля вікна, та той рвучко відвернувся, ще й плечем повів, ніби відганяючи кусючу муху, і посмішка Лани зблякла.

— Ні, нічого такого, — рівним голосом, розрахованим, як гра світла й тіні на полотні вправного маляра, відказала вона. — Самотнє Різдво — що може бути гірше? Я навіть рада, що буду в дорозі на Святвечір.

Нордичний блондин із підкресленою увагою втупив очі в мокру ялинку, що росла на клумбі за вікном, а Василь Петрович похитав головою.

— Заміж тобі треба, дитино! — мимохіть переходячи на «ти», що слугувало для Лани найвірнішою ознакою директорського занепокоєння, заявив він. — Як це так — сама-самісінька в усьому світі?

— Нічого я не сама-самісінька! У мене є ви!

Лана сказала це й не думаючи підлабузнюватись та, схоже, саме так сприйняв її відповідь блондин, бо від вікна долетіло глузливе фиркання.

— Що таке з паном Валентином? — озирнувся директор.

— Ніс закладений, — миттєво знайшлась Світлана. — Прочищає.

— У нього що, нежить?

— Еге ж. Французький.

Блондини червоніють легко й помітно — у Валентина запалали навіть вуха. Пан Стоян закашлявся, марно намагаючись замаскувати цим сміх.

— Ти що собі дозволяєш? — прошипів Валентин, наздогнавши Лану в коридорі. Вона вже попрощалась з директором, отримавши від нього цінні вказівки, короткий усний нарис про підприємство, на яке мала їхати, деякі особисті враження про керівника «Галичмедсвіту» Яницького Олексія Даниловича, які, поза сумнівом, ще стануть їй у пригоді, а також невеличкий різдвяний подарунок — ажурний білий светр, такий легенький, що, здавалось, дмухни на нього — і він полетить. Світлана теж приготувала подарунок для директора, вона зв’язала йому веселенький шарф, лимонно-жовтий, кольору канарки, із зеленими удавами у червоних ковпачках, як у Санта-Клауса. Удави посміхалися на повні свої сині беззубі роти, і Лана знала, що її весь із себе такий суворий шеф залюбки намотав би цей витвір мистецтва на свою шию, але, на жаль, вона не планувала сьогодні нікуди їхати, все вирішилось в останню мить, і її подарунок лишився вдома. Як завжди, — невдоволено зморщилась Лана. Вона думала, що встигне його вручити і — не встигла.

— Я з тобою розмовляю, — нагадав Валентин. Світлана зупинилась і різко, немов карбуючи кожне слово, мовила: