Михайло Лермонтов - Скорочено Герой нашого часу

міст Росії. Я там мало не помер з голоду, та ще й на додачу мене хотіли втопити",— починає свою повість Печорін. Він затримався в Тамані на шляху до Кавказу. Вільних казенних квартир не було, тому прийшлося оселятися в хаті на березі моря, в якій, за словами десятника, було "нечисто". Тут його зустрів сліпий хлопчик років чотирнадцяти. Він був сиротою і розповів Печоріну, що дочка господині втекла з кримським татарином. Вночі Печорін побачив крізь вікно, що хтось пробрів повз будинок. То був сліпий хлопчик, який спускався на берег з якимсь клунком. Печорін стежить за ним, бачить, як хлопчик розмовляє з якоюсь дівчиною про Янка: вона не певна, що той припливе в таку бурю, а хлопчик вважає, що Янко не боїться бурі. Нарешті з'являється навантажений човен, яким керує людина в татарській баранячій шапці. Печорін повертається додому, а вранці намагається домовитись з комендантом про свій від'їзд.

Повернувшись у хату, він бачить там стару господиню і сліпого хлопчика. Розпитування хлопчика про нічну пригоду були марними, стара прикидалась глухою. В цей час почулась пісня, і Печорін побачив дівчину, з якою хлопчик розмовляв вночі на березі. Вона також ухилилась від відповіді на запитання, а на погрозу розповісти про нічні події коменданту розреготалась, заспівала і кудись побігла. Коли смерклось, дівчина знов з'явилась, залицялась до Печоріна і покликала його вночі прийти на берег.

Узявши пістолет, Печорін іде з дівчиною на берег. Вони сідають у човен і пливуть у море. Дівчина освідчується Печоріну у коханні, обнімає його і викидає у воду пістолет. "О, в цю мить жахлива підозра закралася мені в душу, кров ударила мені в голову! Оглядаюся — ми від берега коло п'ятдесяти сажнів, а я не вмію плавати!.. Між нами почалася одчайдушна боротьба... "Чого ти хочеш?" — закричав я. "Ти бачив, ти донесеш!" — відповіла вона". Печоріну вдалося скинути дівчину в воду. Діставшись берега, він побачив, що вона вибралась з води, і почув, як попередила Янка, який незабаром приплив на своєму човні, що "все пропало". Через кілька хвилин сліпий хлопчик приніс мішок, який поклали в човен. Татарин з дівчиною підняли на човні вітрило і вийшли у море, залишивши сліпого на березі з кількома монетами: хлопчик плакав... "Мені стало сумно. І нащо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий на гладеньке плесо, я стривожив їх спокій, і як камінь, мало сам не пішов на дно!" Повернувшись у хату, Печорін побачив, що шкатулка, шабля зі срібною оправою, дагестанський кинджал зникли. "...Смішно було б скаржитись, ...що сліпий Хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина мало не втопила... Що сталося зі старою і з бідолашним сліпим — не знаю. Та й що мені до радощів і нещасть людських, мені, мандрівному офіцеру, та ще й з подорожньою в казенній потребі!.." Вранці Печорін покинув Тамань.

Частина друга (Закінчення журналу Печоріна)

II

Княжна Мері

Перед нами — щоденник Печоріна, в якому позначаються дні запису. 11 травня Печорін приїжджає у П'ятигорськ. Знайшовши квартиру, він попрямував до джерела. На дорозі йому зустрівся знайомий, з яким він колись служив. Це був юнкер Грушницький. Печорін побачив його таким: "Він тільки рік у службі, носить, з особливого роду франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він був гарної статури, смуглявий і чорноволосий; йому на вигляд можна дати двадцять п'ять років, хоча йому навряд чи двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на костиль. Говорить він гучно і вигадливо: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не чіпає й які поважно драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті й виключні страждання. Справляти ефект — їх насолода".

Грушницький розповідає Печоріну про людей, що складають п'ятигорську публіку на водах — "водяне товариство",— і називає найцікавішими з усіх княжню Ліговську та її дочку Мері. Щоб звернути увагу дівчини, Грушницький упускає склянку, з якої пив цілющу воду. Мері допомагає йому підняти склянку, бачачи, що він не може цього зробити з причини хворої ноги. Грушницький щасливий: він упевнений, що Мері робить йому знаки уваги. Печорін говорить зворотне: йому неприємно, що помітили не його.

Через два дні Печорін зустрічається з доктором Вернером, людиною цікавою і розумною, але невродливою: він "був малий на зріст і худий. І слабкий, як дитина; одна нога у нього була коротша іншої, як у Байрона; у порівнянні з тулубом голова його здавалась величезною: він стриг волосся під гребінець... Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагались збагнути ваші думки. В його одязі помітні були смак і охайність; його худорляві, жилаві й маленькі руки красувались у світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка і жилетка були завжди чорного кольору". Хоча, за власними словами Печоріна, він не вмів дружити, з Вернером вони стали приятелями. У розмові з Вернером виявилось, що доктор добре розуміє наміри Печоріна, який зібрався розвіяти нудьгу на водах розігруванням "комедії". Стало відомо, що княжна Мері, зачарована зовнішністю Грушницького, вирішила, що його розжалували за дуель, а княгиня згадала обличчя Печоріна, якого вона зустрічала в Петербурзі. Вернер докладно розповів Печоріну про хвороби і характер княгині Ліговської і про звички і прихильності її дочки. Він сказав також, що бачив у Ліговських їхню родичку, з опису її зовнішності Печорін пізнав у ній ту, кохання до якої колись займало його серце.

Ввечері на бульварі Печорін знову бачить Мері. Навколо неї і матері крутиться молодь, але Печорін, розважаючи знайомих офіцерів, поступово збирає всіх коло себе. Мері нудьгує, і Печорін припускає, що завтра ж Грушницький, який не зводив з дівчини очей, буде шукати засіб познайомитись із нею.

Наступний запис зроблено 16 травня. Печорін відзначає, що викликав ненависть Мері, що його хитра поведінка, коли він вдає, що не помічає її й повсякчас перешкоджає їй — наприклад, на її очах купує килим, що їй сподобався,— приносить результат. Мері