Галина Василівна Москалець - Новий рік у Стамбулі

class="book">Сон розтинає світанок співом муедзина, що співає наче ангел. Я багато разів чула спів муедзинів у Єрусалимі, що долинав і в єврейські квартали. Люди часом живуть ціле життя і жодного разу не чують нічого подібного. Іноді цей голос схожий на жіночий, іноді в ньому бринять чоловічі нотки. Муедзин, що підіймається вузькими сходами на вершину вежі, не має статі. Він не є людиною, а Голосом. В моєму житті були моменти, коли я чула музику, але вона була або приглушеною, або як цілий симфонічний оркестр. Перша хотіла виманити мене у ніч, друга виманити у смерть. Був ще спів птаха серед ночі, після похорону тата, найстрашнішого похорону в моєму житті, посеред літа, в спеку. Я спала сама в кімнаті і чула, як співає птах серед ночі. Через кілька років в Дрогобичі я почула той самий спів від папуги у зоомагазині. Папуга повторював пісню духів, яку, мабуть, почув серед ночі. Той самий ритм — монотонний. Папуга, великий зелений ара, розгойдувався на перекладині, заплющивши очі. Крамниця ще була зачинена, люди йшли до роботи, і я разом з ними.

Чому в моєму житті так багато смерті, потойбічного? Мама казала, що у сім місяців я ледь не померла від запалення легень. Вона часто мені про це розповідала. То був найбільший стрес у її житті. Мене тоді дивом врятували, знайшовши ліки. Мабуть, частина моєї душі так і залишилась в тіні смерті, її прищемило дверима, і час від часу вона проситься, щоб ті двері відчинили. Проситься музикою — трагічною і нелюдською. Може, в моїй душі є частка мого старшого брата, який не народився, мама втратила його на п’ятому місяці? І то проситься він? Мені бракує брата. Він би захищав мене, я знаю.

Я ще засинаю на трохи. Взимку я прокидаюсь тоді, коли розвиднюється. Я дуже не люблю виходити в темряві з дому. Це неправильно — виходити з дому вночі. Ритм сільського життя, коли працюють цілий світловий день, взимку менше, влітку більше. Встають і лягають разом з сонцем, як птахи та інші істоти, окрім нічних. Бо в темряві так легко загубитись і не знайти дверей.

За вікном падає дощ. Дерева, яких я не знаю, здається, кипарис і сосна, ростуть у землі, що вузенькою облямівкою оточує будинок, бо попід фундамент — бетонна доріжка. На мокрій терасі пластиковий столик, на ньому складено крісла, а збоку — легкий човник. Коли я їхала сюди, то уявляла будинок на березі моря. Воно тут недалеко, але оскаженіла погода так і не дала змоги побачити море в цьому районі. Це — азіатська частина, Гос-тепе.

У нас нема парасоль. І купувати немає сенсу, бо пориви вітру миттю їх поламають на вулицях-коридорах, пішохідних мостах і пагорбах. Дощ, який падав чотири дні, майже безперервно, знищив запахи, змив кольори, ізолював мене від самого Стамбула, помістивши в неповоротку капсулу, яка існувала автономно, продовжуючи жити так, ніби не покидала Львова. Навіть якщо не було дощу, він все одно був. Люди купували одноразові парасолі з прозорого поліетилену, а потім, поламані, викидали в урни. Зі всіх урн стирчали поламані парасольки. Їх не носили в ремонт, не ремонтували самотужки, мабуть, не оплакували їхню смерть, і не забирали з собою до хати вітрила, що вже не напнуться, сховавши про всяк випадок, а раптом на щось згодиться. Цивілізований світ влаштовує смітники за домом, бідний світ — у себе в хаті. Але є ще інший світ, в якого нічого немає, нічогісінько, де споживають їжу раз у три дні. Я читала колись про одного африканця, який навіть не мав клаптика паперу, щоб написати листа, і написав його на листку з дерева. Лист в ООН. Я сама часом не мала грошей на конверт. Іноді втікачі роздягаються догола і йдуть, щоб ніхто не вбив їх за шматок тканини, намотаний на стегнах.

У метро намагаюся дивитися на стіну вагона, а не у темне скло. Не люблю свого відображення. Я наче живу в позиченому тілі й тому завжди хотіла його покинути якнайшвидше. Дзеркала, темні і світлі, кажуть мені: ти просто заблукала. Твоя душа несумісна з матеріальною оболонкою. Ти завжди це знала і ніколи не боялася смерті. Так, я пам’ятаю, що сьогодні 29 грудня, день маминої смерті. Під час агонії її руки хапали мої руки, вона не могла говорити, то був рефлекс, я знаю, але здавалось, що вона хоче забрати мене з собою, мене — найбільше. Я чомусь думаю, що мама розуміла, що мені не треба було з’являтись на цей світ тоді, може, згодом. Але це не можна пояснити словами. Навіть я, начебто досвідчена в мистецтві вираження думок через образи і слова, не змогла б цього зробити. Хоча б для себе, бо непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою. Хай керує доля, як їй заманеться, доки дощова вода не змиє згадку про мене у стоки.

Доля привела мене у Стамбул, десакралізований, спершу потурчений, а потім європеїзований. Власне, Європа вже перестала розвиватись. Тепер уже не присмерк, а пізній вечір, коли ще не сплять, але вже замкнули вхідні двері і ввімкнули сигналізацію. Але це легко змінити — господарі надто сподіваються на сигналізацію і замки. Вони абсолютно безпорадні перед нападниками, про що свідчать трилери і фільми жахів. Я б поводила себе по-іншому, не метушилась, не перебігала б з кімнати в кімнату, а вилізла б через вікно. Видно, ті люди, що стають жертвами у власному домі, просто цього не знають. Я розумію, що це вимоги жанру — опинитись у пастці, але подібні фільми свідчать про підсвідомий страх, що комфорт і статус пересічних європейців та американців створений коштом третіх країн. Бо матерії у світі не стає ні більше, ні менше, вона просто розподілена нерівно, що неминуче закінчується війною. Я вже рік живу в обнімку з ноутбуком й іноді заздрю мертвим. Старі цвинтарі викликають у мені почуття примирення. Але коли надто довго там блукаєш, то відчуваєш, як тебе кличуть до себе ті, хто не хотів помирати, але помер.

Лада сказала, що на