Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

вдивлялась. У її сні ще була вишита фіранка (тут же — тільки світлий мазок на темному віконному тлі). Хоч і справді: чого б вишита? — будиночок панський, з колонами.

Екскурсія закінчилась, учителька та школярня хутко розпрощались і позникали. Тільки Софійка непомітно відстала від гурту й поволі ще і ще намотувала кола по залі. Заради картини з будиночком, звісно.

Але хвіртка! Софійці так ясно бачилась та хвіртка, що вона мимоволі потягнулась кінцівкою… тьху! — рукою, аби відхилити високі мальви… Ой, експонати чіпати заборонено! Ще, чого доброго, оштрафують чи, як каже Вад, штрафонуть! Швиденько відсмикнула долоню. На пальці зостався зелено-бурий слід.

Сторожко озирнулась. Ні, екскурсоводка вийшла, а безмовна, трохи набурмосена наглядачка, обмотана в поперекові пуховою хусткою, саме клацала вимикачами, гасячи перероблені під електрику свічники-люстри. Натяк зрозумілий: пора й тобі, запекла фанатко, змотувати вудочки!

Виринула на тепле духмяне повітря, радо пірнула у вузеньку заквітчану вуличку, що вела додому. Тут, за галереєю, у ріденькому напівскверику, наткнулась на Ірку та Кулаківського.

Сиділи на лавочці, про щось шепотілися й кихкотіли. Софійка тільки й розчула:

— Той лунь усе ради мене робить, хороший хлопчик…

Видно, стороння особа неабияк наполохала парочку, Ірка стрепенулась, різко ткнулась нафарбованою мармизкою у Вадимове плече і, сердешненька, аж закашлялась.

Софійка багатозначно закотила очі й демонстративно покрокувала мимо. Парочка збентежено помовчала, тоді Ірка ніяково пирснула, а Вад хрипким од хвилювання голосом запитав услід:

— Софко, я надіюсь, ти ж на нас не нашохаєш?

— Що-о-о? — зневажливо озирнулась, уже заднім числом торопаючи, що «нашохати» — це те саме, що в батьків колись означало «шестерити», а в бабусиного покоління — «ябедничати».

— В смислі, не злиєш інформейшен ботанічці?

— Було б про що! — зневажливо труснула пишним хвостом і прискорила ходу.

За маленьку її мають?! Хіба вона, Софія, книжок не читала, фільмів не дивилась? Хіба сама, хоч і сором нині згадувати, не мріяла колись із тим дурним Кулаківським так само десь у затишку поцілуватись? Якщо вже зовсім начистоту, хіба й сама вона, Софійка, недавно, на свій день народження, не спізнала цього щастя, поцілувавши Сашка прямісінько (ну, може, не зовсім прямісінько: десь біля вуха поцілила) у щоку?!

Було б чим голову забивати: слинявими поцілунками гламурного Нарциса і наштукатуреної ляльки! (Ой, обіцяла ж собі не паскудитись брудними епітетами!). Навіть «хороший хлопчик», за сумісництвом — носильник гламурних сумок Дмитро Іваненко — зараз її мало хвилює. У Софійки-бо куди таємничіша справа: з’ясувати, навіщо шафа показала їй сон із тим будиночком!..

3. Нові несподіванки

Фарба давно й легко відтерлась подолом шкільної спіднички, але той будиночок не йшов Софійки з голови. Це ж не із якого-небудь сну! Із шафиного!

Увечері навідався дядько Сергій. Він був трохи сумний (тітонька Сніжана дусалась на нього за раптовий від’їзд), але й радісно-схвильований. Адже сьогоднішнього ранку в Леськовичі один із будівельників його викликав саме через новину: при копанні канави під комунікації знайшов монету. Пустельник виклав на стіл знахідку, Софійка з батьками заходились її розглядати. Двоголовий імперський орел, номінал три рублі, 1885 рік…

— Червінець, так, здається, тоді називався… — мудрував тато. — У ньому має бути якийсь відстоток золота, не менше чотирьох грам!

О, це б Дмитра Іваненка поспитати: він у таких речах знається! Але ж їм із батьком лиш натякни — всі Леськовичі перекопають!

— Щоб дуже старовинний чи рідкісний, то, може, й ні, — додав Пустельник. — Річ і не втому. Ось тут і тут подивіться — бачите відбитки інших монет?

Справді, по орлові — наче кружальця, сірувато-чорного кольору.

— Отже, гроші можуть бути зі скарбу? — здогадався тато.

— Саме це я й хочу сказати!

У Софійки похололо всередині. Скарб, про який не встиг повідомити Загублений у часі? Ні, цього не мусить бути! Ще рано, зарано йому знайтися! Дядькові наступні слова лиш підтвердили її тривогу:

— Той чоловік одразу пригадав сільську легенду, нібито колишній власник садиби Дашківський, утікаючи од революції, найцінніше майно прикопав десь на території замку! Селяни давно все там перелопатили, нічого не знайшли, то й утихло.

— Господи, як добре, що хоч я роду простого, не шляхетного, нема ніякісінької мороки з жодними тобі скарбами! — татові аби жартувати! — А якщо всерйоз, то нині варто це все тримати в таємниці. Бо чи ще є той скарб, чи нема, а шкоди замковій реконструкції нова золота гарячка може завдати ого якої!

О, це правда!!!

— Того мене будівельник і викликав на світанку! Мовляв, добре, що робочих було ще мало, ніхто не бачив, як він одрив червінця! А поділитись новиною кортить, от він і до мене! Ми домовились, що про це поки що — мовчок. Чоловік порядний, думаю, слова дотримає. Зрештою, сам же він і подав чудову ідею: монету виставити згодом як реліквію. Хоч у майбутньому дитячому пансіонаті всі зали й будуть оформлені, як колись, але варто зробити й кімнату під спеціальний