Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

далеко, тут був ковток незалежності у той час, радянської влади ніхто не любив, але і не розумів, як можна без неї жити. Радянська влада принесла сірі пологові будинки, поліклініки і школи, у яких робочий клас міг протриматись у сумнівній стабільності і достатку. В місті, де не було жодного яскравого малюнку, де п’ятдесят, а може, й усі сто відтінків сірого все одно не передавали усієї кольорової гами. Страх виділитися, відхилитися від норми, це мій сьогоднішній страх кольорової фотографії тих часів, мені сьогодні здається, що тоді все було значно яскравіше, ніж ці фото, я так собі все домалювала і вирішила. Втеча

Я кілька разів намагалася звідти втекти, мені завжди хотілося бути самостійною і незалежною, я чомусь не боялася. Мені здається, що ми всі від народження вже маємо якісь вади, вже заздалегідь прописані тріщини у наших хромосомах. Але наші вади іноді нам можуть дати більше, ніж переваги, я, наприклад, не боялася, на якомусь глибинному рівні в мене був відсутній якийсь такий звичний для всіх пункт. Усередині мене йшла боротьба між двома Я, з одного боку — я була слухняною дівчинкою, читала багато книжок, у дворі мене майже ніколи не бачили. Мені було нецікаве общинне життя дітей. Я дивилася на них з вікна, і десь глибоко в душі страшенно хотілося до них, але я переборювала в собі це бажання і далі читала книжки. Іншій «я» хотілося іншого життя — відкритого, гармонійного, не з одними лише книжками. Але я не знала, як може виглядати це інше життя. Коли ти замкнений, коли ти замкнений у замкненому маленькому сірому місті, де ніхто нічим, окрім офіційної роботи або навчання, не займається, важко зрозуміти, чого ти хочеш, якої альтернативи. Просто починаєш депресувати, бо не бачиш альтернативи своєму життю. Насправді альтернатива є завжди, завжди. Якби в мене було якесь друге життя, я його, напевно, прожила б так само. Бо я завжди знаходила альтернативу тому, що набридало.

Отже, альтернатива в мені перемогла. Одного разу, в п’ятницю, я сказала батькам, що не піду більше в школу. В п’ятницю — це був не найкращий час для таких офіційних заяв, оскільки в них лишалися два вільні вихідні дні на те, щоб мене переконати у зворотньому. Але мене нічого не спиняло, ми дуже серйозно сварилися. У суботу я вже знайшла роботу і ходила, як рекламний агент, містом і розповсюджувала аудіокасети й аудіозбірки. Це було дуже дивне заняття, бо здебільшого нікому й в біса не треба були ці чортові аудіозбірки, але я робила це з неабияким завзяттям. Перша робота! У нас була величезна команда, кожен старався, дехто перебільшував усе настільки, що навіть уявляв це справою цілого свого життя. Мені здається, що це теж данина часу — приватні фірми, на яких платили смішну зарплату, що були альтернативою державним, де не платили взагалі. Ці невеличкі конторки робили переворот у свідомості багатьох людей. У нас був супервайзер, він мотивував і надихав, слово «супервайзер» з’явилося саме тоді. Ніхто не знав, що саме воно означає, навіть і сам супервайзер. Мене ж надихало ще й те, що це була зовсім інша культура, командна гра, у школі цього страшенно не вистачало.

Тоді в мене були перші серйозні сварки з татом, він був проти, але мама чомусь мене підтримала. Я стала ходити до школи через раз, все більше часу проводячи за розповсюдженням аудіокасет. Скільки мені було? Напевно, років п’ятнадцять. Пам’ятаю, як ми поїхали в Рахів. Чому в Рахів? Ніхто не знав. Дивним чином мене пустили без довідки від батьків у потяг, я була наймолодшою, а тому і найбільше хвилювалася, про це серед наших працівників мало хто знав. Це було взимку, було сніжно і страшенно холодно. В п’ятнадцятиградусний мороз я бігала вулицею і розповсюджувала аудіокасети. Я дивувалася сама собі. Природжений інтроверт, якого страшенно перло це інше життя, ця можливість, яку дали мені аудіокасети.

Не все йшло гладко. Одного дня за мною почав полювати якийсь дорослий чоловік. Ну, спершу я нічого дивного не помітила, ми кілька разів випадково зустрілися на вулиці, ми йшли разом і хвилин п’ятнадцять спілкувалися. Він мав досить добрий вигляд, до тридцяти років, молодий, ніяких підозр у мене не могло виникнути, хоча страшні історії про маніяків, серійних вбивць і, звісно, наркоманів тоді були якраз на піку. Але я не дуже стежила за новинами і була трішки поза цим контекстом. За кілька днів я зрозуміла, що він мене переслідує, чекає на мене просто скрізь. Моєю роботою було ходити вулицями і поширювати касети, а він просто стояв і підглядав за мною, то в одному місці, то в іншому. Спочатку я намагалася цього не помічати, але останнього мого дня в Рахові усе змінилось. Я купувала в кафе якусь булочку з чаєм, коли знову побачила його крізь вікно, він стояв ззовні і дивився на мене, його очі були налиті кров’ю і якоюсь злістю. Він показав жестом, як відрізає голову, а тоді пальцем на мене. Аудіокасети дали мені навички легко заговорювати з незнайомцями. Самій чіплятися і пропонувати щось. І я саме думала заговорити з цим чоловіком і спробувати зрозуміти, чому він за мною ходить. Але цього не сталося. Мене, ту, що не боїться, охопив справжнісінький страх, який подолати було вкрай складно, до того ж, звісно, моя уява тоді все гіперболізувала. Я вирішила, що він за мною полює, розповіла це всім своїм колегам-аудіокасетникам, і ми домовились, що я повернуся до свого міста. Мені взяли квитки, і я поїхала. Мене проводили до самого перону. Ми їхали на таксі, щоб ніхто не міг нас вистежити. У купе було порожньо, і в той момент для мене це було значно гірше, аніж якби там хропіли три амбали. Я їхала зовсім одна. Пам’ятаю, як він тоді мені ввижався, як відчиняє двері, його божевільні очі. Але я якось розуміла, що це параноя і слід її зупинити. Після цього інциденту я мала б зупинитися у емпіричному дослідженні світу, але я обрала зворотній шлях. Точніше прямий — назустріч страху.