Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Однією з найбільших проблем життя в Індонезії, окрім страшної спеки, виявились комарі.

Коли я зайшов у кімнату, де мав проводити першу ніч на індонезійській землі, то здивувався вигляду свого ліжка.

Крім подушки і простирадла на матрасі нічого більше не було – ніхто тут ніколи нічим не вкривається. Але натомість над кожним ліжком стояв вибудований свого роду чотирикутний намет з марлі, яка відкидалася, коли ти хотів лягати, а потім закривалася.

Це, виявилось, захист від москітів.

І якщо ти не подбав під вечір, щоби оцей балдахін над твоїм ліжком був добре закритий, то щойно ляжеш спати, почуєш мелодійний звук комариного гімну при наступі на поживу. А кусаються вони дуже й дуже сильно.

Отож треба встати, запалити світло і шукати у своєму паралелепіпеді ліжка, де отой гад комар причаївся. Знайдеш одного-двох і радісно лягаєш. Але щойно погасиш світло – якийсь комариний Джеймс Бонд готує на тебе наступ і співає тобі свою войовничу пісню. Вставай і шукай його – інакше сну не буде.

З часом я до цього звик, як і до всього, що мене оточувало в Індонезії, і навчився поводитися з ліжками так, аби, щойно ляжеш, не вставати на полювання за комарами.

Але бувало всякого.

Найближчим моїм другом став Імам Суфії Састродіхарджо путро – так вповні він називався, причому «путро» означало син. А звали його просто Суфії.

У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.

Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.

Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?

Питання на засипку!

Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).

Але як відмовитись? Що сказати?

– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!

– Ні, ти перший, а потім я!

– У бордель? Ні, я боюсь!

– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!

Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.

Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.

Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!

Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.

Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…

Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.

Я не палив. Але цигарки брав.

Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.

Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.

Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.

Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!

Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже задушливим духмяним запахом тропічного краю, і врешті десь сіли на велорикшу-бечака, який повіз нас у визначене місце.

Рикша повіз нас на велосипеді, позад якого на двох колесах була надбудована двомісна кабінка, яку можна було закрити покривалом спереду, так що не розрізниш, хто там сидить. За кільканадцять хвилин ми десь зупинилися. Суфії розрахувався, і ми увійшли в якусь, сказати б, просто халабуду без надписів чи оголошень, із безбарвною цератовою завісою замість дверей. У приміщенні, однак, вже горіло світло.

Я зовсім знітився і, якби дістався сюди не сам, певне, втік би зі страху і ніяковості, але Суфії був тут свій.

За кілька хвилин до нас підійшов товстий китаєць в окулярах – китайці більші за індонезійців і світліші шкірою, – завів нас у невеличку